Ігореві Васильовичу Качуровському — яскравому поетові й прозаїкові, майстрові поетичного перекладу і літературознавцю-універсалові — судилося прожити довге життя. Він народився 1 вересня 1918 року в Ніжені, в Українській Державі гетьмана Павла Скоропадського, за короткого спалаху української незалежности, ріс у селі Крути, в панському домі з кількагектарним садом, що дістався у спадок його матері Євгенії Олександрівні (до заміжжя — Сакович), дворянці з походження. А його батько, Василь Антонович Качуровський, був за часів Центральної Ради помічником державного секретаря (про що розповів синові лише по багатьох роках, уже на еміґрації). Цих тяжких «провин» нова влада аж ніяк не могла вибачити — і над родиною нависла загроза висилки до Сибіру. Тож Ігор ще підлітком змушений був вирушити разом із батьками в добровільне вигнання — спершу до Росії, наприкінці війни до Австрії, далі до Аргентини, а звідти до Німеччини.
Саме в Австрії, в таборах Ді-Пі («переміщених осіб») він став українським поетом — зачарований поетичним словом Максима Рильського, двох Зерових (Миколи і Михайла), Євгена Плужника; саме там, у Зальцбурзі, вийшла перша його поетична збірка — «Над світлим джерелом» (1948). А в Аргентині, в Буенос-Айресі, поетові довелося 20 літ заробляти гіркий хліб виснажливою працею чорнороба на портовій залізниці. Там постала друга книга його поезій, «В далекій гавані» (1956). Проте лише Мюнхен, остання його пристань, де він прожив довше, ніж будь-де, — 44 роки — став для нього справжньою рятівною гаванню. Саме тут він нарешті одержав змогу жити з інтелектуальної праці — як літературно-мистецький оглядач української редакції Радіо «Свобода» і викладач Українського Вільного Університету, де захистив спершу докторську, а потім і габілітаційну дисертацію. Саме в Мюнхені втілилися в життя найголовніші його творчі проекти: поетичні книжки «Пісня про білий парус» (1971) і «Свічада вічности» (1900), «Вибране» Франческа Петрарки в його перекладі (1982), підручники з віршознавства, збірник розвідок з історії української літератури, від Тараса Шевченка до Ліни Костенко, під назвою «Променисті сильвети», за який він отримав 2006 року Шевченківську премію. А його прозова дилогія, романи «Шлях невідомого» і «Дім над кручею», вийшла в Мюнхені ще коли автор жив в Аргентині, у 50–60-х роках. У Мюнхені розквітло й родинне щастя поета: перед поверненням до Европи він одружився з Лідією Крюковою, дочкою знаного на Заході художника Бориса Крюкова, яка стала для нього надхненницею у творчості й помічницею в перекладацькій праці. У Мюнхені народився і їхній єдиний син, Леонардо Аріан.
І хоча на Україні Качуровський прожив загалом лише 14 років (рахуючи й короткочасне повернення до Крут під час війни) — а однак він завжди беріг у серці пам’ять про землю батьків, про близьких людей, які там лишилися, про рідні Крути й Ніжен, про найпрекрасніші у світі квіти й зела, що ростуть лише там, на батьківщині. Спогади про це наснажували його в «асфальтово-розпеченому» Буенос-Айресі, де навіть пори року, як і скрізь у південній півкулі, діаметрально протилежні українським: коли в нас — зима, в Аргентині — літо… А в Мюнхені Качуровський несказанно радів підсонню і природі, які так нагадували Україну, із запалом віддавався «тихому полюванню» — збиранню грибів у довколишніх лісах… Жива природа була невичерпним джерелом його поетичного надхнення. А водночас — і краса рукотворна, краса, втілена у творах мистецтва. У найпершому листі до мене (а листувалися ми від 1996 року) він писав: «Красу природи і красу поезії я сприймав, відколи себе пам’ятаю, красу архітектурного твору зрозумів — споглядаючи Успенський собор. З музикою (клясичною) було найгірше: я почав її сприймати вже в дорослому віці…». Київський Успенський собор він мав нагоду бачити в 30-х роках, коли гостював у Києві в свого дядька. Ще одна ниточка, що пов’язувала з далекою Україною…
У Мюнхені відстань між Качуровським і Україною скоротилась не лише географічно: у своїх авторських радіобесідах на літературно-мистецькі теми він мав на меті донести до слухачів по той бік «залізної завіси» правду про репресованих, викреслених з літератури українських письменників, донести справжню, не сфальшовану ієрархію мистецьких вартостей. І його передачі мали найвищий, користуючись сучасним терміном, рейтинґ: його голос ловили крізь шумові перешкоди й попри постійну загрозу потрапити в поле нав’язливої уваги КДБ.
З ласки Божої Ігор Качуровський мав щастя дожити до дня, коли та «залізна завіса» розсипалася на порох, дожити до проголошення незалежної України в 1991-му, відвідати рідні місця, побачити свої книжки, видані українськими видавництвами Києва, Ніжена, Львова, Дрогобича, Полтави… Але не лише книжки, а й живе його слово отримало тепер змогу дійти до співвітчизників: довгоочікуваним святом став для нього приїзд до Мюнхену першої групи студентів з України, — і ті, кому пощастило слухати його блискучі лекції, наприклад з історії середньовічної европейської літератури, пам’ятають його вільну, імпровізаційну манеру викладу матеріалу, вміння пояснити найскладніші речі якнайпростіше і подати літературні факти ніби «зсередини» — так, щоб слухач відчув себе сучасником Сіда, Ролянда, Зіґфріда… Водночас Качуровський не проминав нагоди поділитися своїми неосяжними знаннями й зі студентами українських вишів — під час кількох своїх візитів на Україну.
Ще замолоду, в повоєнній Австрії, він вивів поетичну формулу своєї творчої місії:
Ти — міст через безодню неминучости,
Ти — той ключар, який пильнує браму.
Свідок трагедії нищеної більшовиками України, змушений шукати долі на чужині, він поклав собі за мету зберегти й надихнути новим життям високу поетичну традицію доби Розстріляного відродження — традицію, що її уособлювала собою поетична школа київських неокласиків, троє представників якої — Микола Зеров, Павло Филипович і Михайло Драй-Хмара — були фізично знищені радянською репресивною машиною. Ігор Васильович писав про них:
…П’ятеро лебедів рідних, подоланих — та нездоланних,
Тих, що на озері смерти бились об кригу відчаю.
Шостий, молодший їх брат, зробився мені найріднішим.
Шостий брат — Михайло Зеров, молодший брат Миколи, який писав під псевдонімом «Михайло Орест». Самого Ігоря Качуровського називали «сьомим неокласиком», «останнім неокласиком», Михайло Слабошпицький нагородив його титулом «найевропеїзованішого українського поета». Проте не бракувало йому й відвертих неприхильників, як у діаспорі, так і на Україні. Дехто з «передовіших» колеґ вважав його невиправним консерватором, що переспівує готові зразки, реліктом віджилої епохи. Проте Качуровський анітрохи й не прагнув іти «в ногу з часом» — і залюбки цитував Артура Шопенгауера: «Що менше поетична творчість пов’язана зі своїм часом і середовищем, то більше вона належить вічності».
Його підсумкова поетична збірка «Лірика» (2013), передостання його прижиттєва книжка, охоплює часовий проміжок у 77 років — від юнацьких віршів до поезій останнього року життя, — безпрецедентний випадок в історії нашої літератури! То в чому ж секрет феноменального творчого довголіття Ігоря Качуровського? Мені здається, відповідь на це питання міститься у п’ятій заповіді Божій: «Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі…». Качуровський шанував і земних своїх батьків, і батьків літературних, учителів у мистецтві слова. І прожив майже 95 років, до останніх днів лишаючись Поетом. Як писав він в одній своїй аргентинській поезії, —
…А досі думалось: до смертної хвилини
Я вірші кластиму — цеглина до цеглини —
І будуватиму краси незримий Рим
З колонами дзвінких і виточених рим…
І він збудував свій Рим, довівши, що класична поезія — не зібрання музейних експонатів, а жива течія людського духу, дар Божий, який переходить у спадок від поета до поета, від учителя до учня… Як і поети минулих епох, він був переконаний, що джерело поезії — поза межами матеріального світу, воно сягає Божественного Начала Всесвіту. Тож поет — не творець, а лише медіум, передавач божественного одкровення. «Від Гомера до Зерова» — ось як визначав Ігор Качуровський маґістральну лінію розвитку світової поезії. І не буде перебільшенням долучити до цієї лінії і його самого.
Може скластися враження, що Ігор Васильович був людиною, так би мовити, «не від світу цього». Але це не так. Він знав ціну і дружньому жарту, і доброму дотепу. На одній зі своїх лекцій в Українському Вільному Університеті він зненацька зізнався студентам: «Я маю два обличчя: один — 80-літній поважний науковець, другий — 18-річний юнак, який любить іноді щось таке утнути». І поруч із високою поезією Качуровський був неперевершеним майстром поезії «легкого жанру». Навіть більше: на його думку, саме здатність легко перемикатися з високих стильових реґістрів на іронічно-пародійну хвилю — це одна з тих рис, які вирізняють справжнього поета. Та сама думка — в його власних віршах:
Можливо, інші є прикмети
(А може, навіть і нема?),
Що справжні лише ті поети,
Котрі віршують жартома.
Ці чотири рядочки — з останньої його книжки, опублікованої під псевдонімом збірки пародій, шаржів, епіграм, літературних жартів «Parodiаrium Хведосія Чички» (2013).
Його листи — а він мав надзвичайно широке коло листування — рясніли віршованими експромтами, поетичними репліками з тієї чи іншої нагоди — і жартівливими, й серйозними. Багатьом його кореспондентам запам’ятався його чотиривірш, навіяний невтішним результатом президентських виборів на Україні 2010 року:
Країна мучена й безсила —
Та в ній шляхетне щось було —
Тепер сама собі прибила
Тавро безчестя на чоло.
Ігор Васильович заповів поховати себе в Крутах, у селі свого дитинства, над Остром, біля хати, яку збудувала на межі 70–80-х років ХІХ століття його бабуся з материного боку Олександра Василівна Топольська. Його заповіт було виконано 22 листопада 2013 року — і символічно, що ця подія збіглася з початком Евромайдану, нашої Революції Гідности. Той, хто оспівав мистецькі скарби «Старої Европи» у струнких строфах однойменного поетичного циклу зі збірки «Свічада вічности», найевропеїзованіший український поет, котрий усе свідоме життя творив Державу Українського Слова по чужих світах, лікуючи земляків від провінціалізму і комплексу меншовартости, — таки волів повернутись на Україну, бодай по смерті. І його прах у землі леґендарних Крут — ніби часточка святих мощів у руків’ї меча середньовічного лицаря — робить нас непереможними.
Дані опрацьовуються...