ЄВГЕН ПЛУЖНИК

«Бачив життя… сотнями ран»
Передмова Василя Борового до книжки «Запізнілий квітень» (Харків «Прапор», 1994)
ЄВГЕН ПЛУЖНИК
(1898—1936)

Наприкінці 20-х років на Україні розпочалися судово-політичні процеси. Мета їх визначилась на найвищому рівні: скомпрометувати духовну еліту з її життєтворчим духом українізації та загального піднесення творчих сил народу, зокрема її культурних діячів. Набирала сили нова радянська бюрократія спеців з партквитками. Небажані усувались із усіх сфер, а найперш — із явно опозиційного цеху мистецтв. Особливих провин не шукали. «Царицею доказів», за висновком головного прокурора Вишинського, ставали власні зізнання кожного, хто потрапив у сіті людоловів. Тим паче, що мався дозвіл на катування од самого Верховного Інквізитора в особі генсека. На страшний «конвеєр» брутального слідства кидали кожного. Іван Багряний про той кривавий ритуал розповів у своєму романі «Сад Гетсиманський» іще задовго до появи «Архіпелага Гулага»…
Один із процесів розглядав справу письменника Плужника.
Євген Плужник — людина з незвичайним талантом і спадковою хворобою легень — був тихої вдачі, стриманий, навіть обережний, але він вірив у самодостатність свого поетичного світу, тримався незалежно, і цього було досить…
Він відчував свою приреченість. Його дружина згадувала в еміграції: «Підійде, було, Євген до вікна, дивиться-дивиться і скаже:
— Боже! Який чудовий Київ! Як я його люблю! А я тут не житиму, нас знищать, знищать усіх письменників з розумом… вони бачать у нас потенційних ворогів».
Плужник не був ворогом радянського ладу. Він намагався його зрозуміти, осмислити, «…бачив життя до останнього дна сотнями ран!..» Критики перших книжок поета — «Дні» (1928), «Рання осінь» (1927) — писали про надзвичайну чутливість, як найтоншу мембрану, що озивалась на людські страждання. Всі ритми його немовби рубаних рядків падали як трагічні гами:

І ось ляжу — родючий гній —
На скривавлений переліг…
Благословен єси, часе мій!
Навчи заповітів твоїх!

Благословен єси, часе мій!
О жорстокий! І весь в крові!
Це нічого, що я мов гній
Під посіви твої нові!

Нові посіви засівалися жорстоко. Згадує дружина: «Якби я написала про голод 1933-го, то зійшла б з розуму, а Євген усе бачив… І в той жахливий рік він ділився останнім шматком із сусідськими дітьми. Недарма ж той сусід, коли прийшли за Плужником, вигукнув: «Кого забираєте, нелюди? Він же рятував нас…»
Мені здається, що поет справді, щоб не збожеволіти, не те щоб відсторонювався від дійсності, а шукав опору, рівновагу в хисткому світі 1933-го… У той рік писав книгу віршів «Рівновага». Намагався висповідатися своїм потаємним на фоні історичних картин і образів культурної Європи. Філософське осмислення явищ було йому притаманне ще з поетичних кроків, розпочатих за часів ренесансу. Поезія про дикуна, який «з копитця лані різьбив амулет» — шедевр митця. А в «Рівновазі» перед читачем проходили і Вольтер в Сан-Сусі, і страждальниця Елоїза над мертвим тілом Абеляра, і — нарешті, як заповіт прийдешнім творцям, — сповнений захвату і експресії вислову геній, що само усвідомив себе, з таким імперативом:

Прозрівай! Прозирай! Гогене!
Ти — на грані. Ти — сам. Твори!
О прозріння благословенне
На межі нової пори!

…З манускриптом, власне рукописом ніде не друкованої «Рівноваги» Плужника мене познайомив у 1942 році письменник Віктор Петров, редактор і видавець у ті часи журналу «Український засів». В останньому, четвертому номері журналу, що вийшов у Львові 1943 р., Петров передрукував «Рівновагу», іще не знаючи подробиць загибелі автора.
Важко писати про останній день Євгена Плужника. Він щиро радів, коли розстріл йому замінили Соловками, але що це значило для безнадійно хворого в умовах концтабору… Згадував очевидець. В той день знесилений поет лежав на табірних нарах, укритий сяким-таким з одежі. Він попросив принести води і сказав: «Умиюсь, згадаю Дніпро і помру». Ввечері його не стало. Не стало унікального майстра поетичного слова, про якого казав М. Бажан: «…одне слово Плужника варте тисячі бажанівських…». Поета, якого любив блискучий новеліст Косинка, друзями якого були прекрасні поети Фальківський і Влизько. Усіх перемололи сталінські жорна… Не стало поета, який у поемі «Галілей» написав рядки, що могли б стати епіграфом до цієї книжки:

Ой, упали ж та впали криваві роси
На тихенькі-тихі поля…
Мій народе!
Темний і босий!
Хай святиться твоє ім’я!
Убієнним синам твоїм,
І всім тим, що будуть забиті,
Щоб повстати в безсмертнім міті,
Всім,
Їм
— Осанна!