Фіксує око, проявля душа.
…із ночі вибігає мати,
в руці стискаючи ключі
від неіснуючої хати.
Л. Талалай
Смерть поета загострює зір і слух. Читане увиразнюється. Відкривається нове у старому. Пам’ять просвітлюється, образ автора і його творчість постають у нерозмитій цілісності.
Леонід Талалай — за силою ліризму — з найпронизливіших українських ліриків. І — з найглибших. Попри те, що творчість його мічена впливами багатьох. Як своїх, так і російських поетів: від Пушкіна — до Бориса Рижого, останнього його захоплення.
Талалай — носій мудрого ліризму, якості рідкісної у нашій поезії. Пов’язаної передусім з іменами Свідзінського, Плужника, Рильського, Мисика. Та є й те, що різнить його від них. Він досяг піку зрілості тоді, коли державність України почала набувати обрисів трагічної пародійності. Цей катастрофізм, замішаний на кричущому парадоксі — втрати себе за найсприятливішої пори, — став пресом для чутливої нервової системи поета.
Але якщо в інших він озвався публіцистикою, переважно у лобовій її формі, то в ліриці Талалая вилився через властивий йому щільний образно-емоційний ряд. Передусім зоровий. Важка суспільна атмосфера, загальна безвихідь наклали відбиток і на негаразди особисті, поглибили їх, що призвело до конденсації трагізму у творчості цього і без того невеселого поета до критичної позначки. Це простежується як у найсвіжіших віршах “Безпритульної течії”, фактично вибраного автора, так і в останній прижиттєвій добірці у “Літературній Україні”.
Мудрість і лірика уживаються рідко. Тому так багато ліричних віршів і так мало глибокої поезії. Хронічна хвороба лірики — поверховість. А поверховість — це й банальність. Лірика Леоніда Талалая — виклик поширеній тенденції.
Виокремлює цю самодостатню колоритну одиницю органічність. Це поезія така ж природна, як природні явища довкола. Як шум вітру, шепіт дощу, зміна барв, коливання повітря.
Талалай із тих поетів, чиє слово абсолютно невіддільне від природи, яку він умів читати доглибинно, а не тільки у її зовнішніх виявах. Це читання в подробицях настільки вражаюче, що прощаєш поетові і певну одноманітність, і самоповтори, і зловживання окремими лексемами, як ось “тінями”, що повторюються безліч разів.
Вимираюча органіка й агресуюча синтетика, що живиться гімнастикою ума, — полюси нинішньої ситуації в поезії. Глобалізований світ нахрапом нав’язує глобалізовану мову. Поезію прісну, зденаціоналізовану, яку легко перекладати й неможливо запам’ятати. Важко уявити її на вустах закоханих, не надається вона до цитації.
Звичайно ж, є в тім своя закономірність. Але — зауважмо — закономірність з видимими ознаками варваризації. А варваризація — це і профанація. Профанація — ще й наслідок знеособлення людини, яка у безоглядній гонитві за вдосконаленням технології споживацтва втрачає зв’язок з культурою, цоколь якої — усе та ж органіка.
Верлібр витісняє силабо-тоніку, а з нею й поезію. Силабо-тоніка Талалая — тріумф поезії в її класичному розумінні. Його творчість — ландшафт перед заходом сонця. Але ландшафт, який залишиться, бо пійманий словом.
Ще особливість: за всієї патріархальності — це лірика і для інтелектуала, і для читача, сказати б, середньостатистичного, і навіть для маловтаємниченого, але не обділеного поетичним слухом.
Не раз доводилося бачити, як вірші у виконанні поета, а читав він їх не впадаючи у пафос, не педалюючи голосу, — “вибивали” сльозу у вдячних слухачів.
“Індустріалізований” час в інтерпретації Талалая — всепожираюча сила. “А біля зони грубо, зримо підняв трубу хімкомбінат, що проковтнувши сотню хат, облизується димом”. “Злітають в небо горобці, димить труба хімкомбінату, що проковтнув і нашу хату, і нашу мову “провінційну”, в нових умовах недоцільну”.
Вірш “Біля підніжжя терикону” завершується потрясаючим образом. Після предметного ряду, де “і чорний конус терикона” і “за колючим дротом зона”, де “циркулярка скавучить”, — “із ночі вибігає мати, в руці стискаючи ключі від неіснуючої хати”. Цей образ неіснуючої хати мимоволі асоціюється з образом неіснуючої України.
Тонкий лірик, Талалай не цурався іронії і сарказму, які увиразнювали гіркоту його письма. Надто в останні роки, коли йому щастило виходити на значущі філософські узагальнення.
Цей поет умів робити поезію з нічого: з тих же шелестів, шумів, мінливості кольорів тощо. Природа в нього персоніфікується, за видимим вловлюється невидиме, інтуїтивно вгадуване. Реальність постає у такій невичерпній таємничості і промовистих деталях, що справді виникає відчуття паралельної дійсності, витвореної уявою і чаклунським хистом поета. “…при березі кульбабка, що підвелась на довгих лапках і посміхнулась золотим до тебе зубиком своїм”, “Голуба струмить волога, і нагнулися гілки, де — щокою до щоки — двійко яблук над порогом”, “Як з вирію, біліє наша хата, густий бузок синіє при вікні і листям, як губами немовляти, перебирає у солодкім сні”, “Все ближче сурмить зима. Чорніє садок гілками під вітром, що обійма порожніми рукавами”, “Перелітна птиця над косою покружля і сяде на пісок, і, крило піднявши, під пахвою вітерцем просушує пушок”, “Ріка під кручею дріма, поклавши голову на лікоть”, “сонячна мить по стежці з окрайчиком щастя біжить”, “роса розвішує дзвоники”. Це тільки дещиця з підміченого й назбираного поетом.
Добуванням глибоких ліричних тонів з долученням до розкішного живопису мікроскопічних подробиць не вичерпується поетика Талалая. Він уміє бути й жорстким, логічним, вдається навіть до прямоказання: “Ми відновили Божий храм, і сяють золотом ікони, мов прикрашаючи бедлам, що в наших душах і навколо. І вже, покаявшись сповна, смиренно просимо у Бога дарів, якими сатана на грішну зманює дорогу”. “А від “виру подій” одні лише дати, як низка ключів од порожньої хати, в якій ти прожив на землі не своїй”.
І все ж годиться уточнити: аскетизуючи вірш, поет почувається не вельми впевнено, він мовби ступає на чужу територію, тому й квапиться повернутися до самого себе. Тому навіть жорстка поетика оживлюється, оталалаюється несподіваним, напрочуд містким образом. “Зазналися, не знаючи нічого. Ми тільки в яблуко, у таємницю Бога вповзли колись нахабним черв’яком, впиваючись молочними зубами у те, що мало прорости садами, і поточили в порох, і над нами із того пороху піднявсь Содом”.
Поезія істинна — завжди більше ніж поезія. Український Содом явлений поетом крізь призму особистих страждань. Тому він такий пекучий. Тому так важко — чи й неможливо — читати підряд, невідривно “Безпритульну течію”.
Прощаючись з поетом у ритуальному залі крематорію Байкового, я сказав, що безпритульність — доля українського поета. А міг би сказати більше: безпритульність — це й доля України, яка, як історична одиниця, загубилася на світових роздоріжжях, так і не зумівши явити людству свого обличчя.
Коли до цієї великої безпритульності долучається особиста драма, поет втрачає останню точку опори і перестає жити. “Я вижити не обіцяю, я умираю поступово, як умирає наше слово, хоч не говорить, що вмирає”.
Мотив смерті — з домінуючих у його творчості: свідчення глибини натури. Легкомисний лірик, як правило, уникає цієї теми. Він як метелик пурхає і над медоносами, і над пустоцвітом. Озираючись на те, що сталося з поетом, як не вразитися його словами: “Відійду на світанні, як і мають відходити з неба зірки”.
Мабуть, багато з тих, хто його знав, подивуються з того, що зараз скажу: він був дуже різкий і не завжди справедливий в оцінці творчості інших. Але тільки в довірливій розмові. За його приязною, м’якою усмішкою приховувався естетичний максималізм. Вимогливий до себе, він вимагав такої ж вимогливості й від інших, кепкував і обурювався з найменшої неточності. Надто коли надибував її у творах не обділених славою поетів.
Звичайно ж, було щось у тім і від ревнивості. Хоч його репутація хорошого лірика ніколи не піддавалася сумніву, фахова оцінка, достойна хисту, випадала на його долю рідко. Він міг би з повним на те правом висловитися про критику словами С. Васильченка: “Ці дощі мене не поливали”.
Це було тим образливіше, що на відміну від усихаючих, за Розановим, поетів, Талалай із роками нарощував поетичні м’язи. “А за нами ні шуму, ні хвилі, ми забуті давно, наперед, наша слава у братській могилі, де стоїть Невідомий поет. Нас немає, від нас — тільки тіні, що неначе відстали на крок. Привітаємо, друже, осінні, чорні ночі для пізніх думок”.
Та він же й спростував забутість “наперед”. Бо як кожний неординарний поет знав собі ціну: “…і прийде час, і списом гострим тебе, як джерело, відчинить смерть”. Вражаючий образ і — як сказано. У нього були всі підстави думати саме так про перспективу в часі. І в тій перспективі декому з тих, кому велося куди комфортніше, доведеться потіснитися, аби дати йому місце.
Він висловив велику печаль існування сущого, явив його перманентний трагізм. Висловив на тонких розумових і чуттєвих відрухах. Як поет, а не як віршувальник. Віршувальник не скаже: “Бо все ж таки щось є і поза тим, що очі бачать, чують наші вуха”.
Зворотний бік нормального песимізму — ностальгія за його протилежністю. Тому сумна реальність Талалая — водночас жива і трепетна. Сум як потреба радості, як право на крихту того, що називають щастям — це теж Талалай.
“Пролетіли ми світлою вістю”, — каже він. Світла вість — це й бунт душі, що протистоїть скверні й корозії існування.
Поезія Леоніда Талалая — неспростовне свідчення живучості класичного вірша, який сьогодні намагаються поховати молоді і не дуже літературні копачі. Його вірші надаються як ілюстрації до посібника з поетики для новобранців. Бо це продукт натуральний, без хімії і шкідливих домішок.
Зухвалість, свіжість його загущеного, тільки йому властивого образного ладу, уміння замкнути, закільцювати вірш як цілісну одиницю — це є і завжди буде на часі.
Талалай з тих поетів, у творчості яких відбилася туга за людяністю, красою, справедливістю та іншими корінними чеснотами, які нині піддаються тяжким випробуванням.
У цьому сенсі він зачинив за собою епоху. Його світовідчуття — світовідчуття української людини XX століття. Він замкнув його у впізнаваній системі своїх естетичних координат. Можливо, комусь вона видасться завузькою, надто локалізованою. Але в ній немає фальшу. Тому їй судилося довге життя.
Упорядник і автор літературно-критичних розвідок
лауреат Національної премії ім.
Т. Шевченка
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
Дані опрацьовуються...