Вийти на головну сторінку
Літературно-мистецький портал

Стежте за нашими оголошеннями

2019_Kyiv_prezentacia_Mask_Sitka_READY.cdr

26 жовтня о 16:00
у Національному музеї
літератури України
відбувся
поетично-пісенний вечір
Лариси Вировець
«Маскувальна сітка».

Нові вірші

Обіцяний переклад із раннього Антонича!
Зроблено у травні 2020 року.







Божевільна риба
Дзюрить, дзичить, дзюрчить, дзирчить вода,
Мелодії грає на каміння флейті,
А в білих пін хвилястогривім рейді
Риб щічки розцвітають з глибу дна.
 
Над плесо вискочила з них одна,
Та, сонця колесом побита в леті,
Упала вниз. Відтоді є в хвиль меті
Самітна і німа, хоч молода.
 
Поете! Чорний шлях твій, чорна скиба,
Не заспокоїть сірини багонце
Чужа ржа біржі, гниль коржава гриба.
 
І мрій снуєш сріблясте волоконце,
І вверх глядиш, мов навіжена риба,
Яка побачила хоч раз вже сонце.







The Crazy Trout
A river purls and curls and swirls and purrs,
And plays а canto on the stony horn.
And, in the white-mane raid of chilly morn,
The eyes of trout peep from behind the spurs.
 
Over the reach one trout – oh, what a scorn! –
Has jump’d; but, hardly stung by sunny burs,
He’s fallen down. From thence, in wavy stirs
He’s only one, so lonely and forlorn.
 
You poet! Black is your road trodden out,
For neither money flows nor city steams
Would be so precious things to worry ‘bout.
 
You keep on spinning silver threads of dreams,
And look up high – just like a frenzy trout
Who’d ever seen the sun over the streams.

 
Серпень 18, 2021, 17:21

Вестерн


« – Ручуся, ви обома руками тримаєтеся за Біблію.

Готуєтеся до кращого життя?

– Чого і вам бажаю.

– Я не кваплюся. І вас не кваплю».



Х/ф «Людина з бульвару Капуцинів»



Візник наш, напружений, мов струна,

Ловив неймовірний шанс.

Під місяцем повним погоня нічна

Розхитувала диліжанс.



Пітьма налетіла, як Чорний Джек,

Нас вистеживши із круч.

Спитала мене: «Схопилася вже

За Біблію обіруч?»



І замість оплакувать юні дні,

І замість упасти навзнак,

Я глянула в очі орлині її

І просто сказала: «Так».



А там, де захід недавно згас,

У травах вили шакали,

І наш перехняблений диліжанс

Трусили її васали.



І тьма запитала, в кутиках вуст

Ховаючи усміх лукавий:

«Боїшся мене?» Я сказала: «Боюсь,

Та є й важливіші справи.



Є безліч обов’язків і тривог

І ще не втілене диво.

А головне – є у мене Бог,

І радісний, і співчутливий».



І тьма здивувалася: «Залюбки

Послухаю іншим разом.

Ти кажеш речі цікаві такі,

Які й не збагнеш одразу».



Сказала пітьма: «Поспішаю, жаль!»

Ми нині з тобою квити.

Я рада буду сховати сталь,

При вогнищі погомоніти».



І геть полетіла. І місяць зблід.

І зграї її чорноперій

Ми довго-довго дивилися вслід –

У даль нескінченних прерій.



Аж поки там, на дальніх плато,

Не зникли хижі плюмажі.

І знала вона, що, крім мене, ніхто

Про неї так не розкаже.



І довго відлунювала далина,

А ніч незабаром зникла.

І думала я: якби не вона,

То як би пізнала я Світло?







12 червня 2021 р.

Червень 18, 2021, 20:26

Бульварний роман


Коли іще міцні і зуби, й кості,

А за вікном – буремні дев’яності,

А друзі люблять забігати в гості –

Погрітися під «Аббу» і «Бітлів», –

Тоді у лампи світляному колі

У дідовій квартирці на Подолі

На себе можеш приміряти ролі

І рокера, і автора хітів.



А зранку у підвальчику на Спаській

Ти виливаєш «профілі і маски»

У формах, що поцуплені з заводу

(В анамнезі у вас – ливарний цех).

І тішать тільки мрії про свободу

І друг-провінціал (вогонь – на вроду) –

У нього алергія на негоду

І вірний мотоцикл – червоний чех.

І кажуть всі, що піде він далеко –

Вкладатиме в музеї і в аптеки.

Ти не дивись, що зараз – обмаль «срєдств».

Зате ідей у нього – цілі ріки

І подруга бальзаківського віку –

Красуня з Академії мистецтв.



Коли гаруєш ти не за зарплату,

Купити треба спершу, щоб продати,

І бажано не втрапити за ґрати

(У джунглях цих велике діло – фарт).

Життя іде – а хочеться співати,

Та так, щоб стадіони шматувати.

І день повзе – а хочеться літати,

Та так, щоб звідси – і аж на Монмартр.



А сенс буття, як завжди – по дотичній –

В щоденній веремії макабричній,

Грудневій ожеледиці столичній,

Далеких пострілів нічній луні.

І голосом підпільного дублера

Стара вахтерка, парка і мегера,

Тебе вітає з будки, як з печери,

Де Вероніка Кастро – на стіні.

Кули ж пливти – у Штати чи в Ізраїль?

Під сонцем Полінезій чи Австралій,

Де тільки й ждуть зухвальців і каналій,

Твій вигорятиме русявий чуб?

Ще буде все – і щастя, і омани,

І велетенський подих океану,

І перші оплески, і перші рани,

Мільйони шансів і мільйони згуб.



І з безвісті поставши, як зі схрону,

Ти висадиш у небо стадіони.

Тебе чекає рокерська корона

І Вікіпедії пласка стаття.

А поки дні – як Робінзона мітки –

Пливуть собі в нікуди і нізвідки –

То репетиції, то заробітки,

І жити як, не знаєш до пуття.



А поки як на блазня-недоріку

Чужа любов бальзаківського віку

(Озватися до неї – і не мрій),

Така зваблива й лагідна нестерпно,

В холодну забігаючи майстерню,

На тебе гляне з-під іспанських вій.



28 травня 2021 р.

Травень 28, 2021, 20:24

Дівчині

Так от, послухай, міс Невідомо-Хто,
ти боягузка.Ти боїшся того,
що люди закохуються
і належать одне одному.
 
Х/ф «Сніданок біля Тіффані»
 
Зізнайся нарешті, що завжди з тремтінням в душі
Ти йшла поміж люди і чемна була через силу,
Що чвари  сімейні, хрестини і будні чужі
Тебе й дратували, і надили, й злили, й манили.
 
І в серця печеру, де триста поховано лих,
Де болі одвічні – приручені майже і свійські,
Пускала роками не тих і вітала – не тих,
Готових і руки умити, й піти по-англійськи.
 
В сердечнім звіринці, де стіни – з прозорого скла,
Болючі поразки жили у клітках золочених –
Сусіди-нарциси і фурія – втілення зла,
Стрункі однороги, і змії, і сфінкс-наречений.
 
Та ти і сама (бо сама собі – пекло і дім),
Слабка, мов дитя, й бездоганна, мов храми афінські,
Так ранити вміла, так мстилася сфінксам своїм,
Бо сфінкси – не люди й поводяться також по-сфінськи.
 
І наче платівку затерту, крутили тобі
Якусь маячню про стару і розбите корито.
А ти розридалась. І в гніві, в натхненні, в журбі
Повстала – й чудовиськ своїх спромоглася звільнити.
 
…Вирівнюєш подих, де тіні лягли навскоси,
Де теплі стежки і сп’янілі від сонця ворони,
І посуду брязкіт, і жваві людські голоси
Ти жадібно слухаєш під незнайомим балконом.
 
І в місті, з якого тікає похмура зима,
Уперше розплакавшись, грюкнувши вперше дверима,
Ти раптом збагнеш: перепони віднині нема
Між віршами – й кухнями і між тобою – і ними.
 
У місті, де вигнули спини високі мости,
Де сказано все щодо вічності й щодо любові,
У місті, де стільки прожито, зустрінеш і ти
Простого і доброго, й щирого – з плоті і крові.
 
Ти легко зітхаєш. З чиєїсь легкої руки –
Така ж, як вони – з Коломий, Корчуватих, Нечимних,
Де гніваються, де кохають, де б’ють тарілки –
І миряться тихо, й сміються на кухнях вечірніх.
 
23 березня 2021 р.
Квітень 4, 2021, 20:42

Задвірки

Коли наздожене скорбота світова,
А на душі незатишно і гірко, –
Не Зевс, не Пан і не вода жива –
Мене рятують київські задвірки.
 
У них чаїться ніжна давнина,
Живе луна і мудроокі кицьки,
І затуляє цегляна стіна
Чи то стару церковцю, чи двірницьку.
 
У нетрях цих своїх впізнаємо,
Мов перших християн – за знаком Риби,
І, як вино причасть, глінтвейн п’ємо
Там, де вітри хисткі хитають шиби.
 
Удень дрімають ці старі двори,
Пліткують, кволенькі плекають квіти,
А уночі за виграшки згори
Зірки притягують, немов магнітом.
 
І можна обійняти небеса
У діамантових колючих цятках
І прослизнути непомітно за
Сарайчика відхилені дверцята.
 
І попиваючи коньяк чи ель,
За кресленнями на дереворитах
Тут можна міжпланетний корабель,
Не привертаючи уваги, спорудити.
 
І стартувати звідси – аж на Марс,
Та так, що жоден не помітить це собака.
(І я могла б заримувати «Марс» і «фарс»,
Та рима вже забита Пастернаком.)
 
Тут забуваєш і печаль, і зло,
Усе, що не збулося й відболіло,
Усе, що ніжним і живим було
І що любов’ю стати не зуміло.
 
І, може, тільки спогад долетить
І подих млявого, п’янкого літа –
У ці двори, та й то – лише на мить –
Як позивні сумної Аеліти.
 
5 березня 2021 р.
Квітень 4, 2021, 20:41

Озеро (Сон подруги)

Не буває пізно – буває вже не потрібно.
Фаїна Раневська
 
Жінка кохає так, ніби ніколи не покине,
і покидає так, ніби ніколи не любила.
Моніка Беллуччі
 
Дослухатись до денних суголось,
Струсивши геть зі скронь мігрені німби.
А озеро прийшло і розляглось
У цьому сні під вікнами моїми.
 
Я стільки років кликала його,
Не в тих богів вимолюючи ласки.
А уві сні воно саме лягло
Мені до ніг і мовило: «Будь ласка.
 
Гладінь мою ні вітер, ні човни,
Ні люди не тривожать, ні рибини.
А ти зумій, а ти сама пірни
З балкону просто вниз, моя єдина.
 
Спочинь у мене на мулкому дні,
Забувши про турботи і погоні».
Я знала: нижче поверхом мені
Край підвіконня вріжеться у скроню.
 
У вічі страшно кинеться асфальт,
До цятки скулиться моє минуле,
Щоб завтра вранці серед жовтих шпальт
Моє ім’я безславно промайнуло.
 
І я замкнула наглухо балкон,
І на пательню, де шкварчав бекон,
Мені долити масла довелося,
А в турці кава пінилась густа,
І пахли чоловікові вуста
І тютюном, і свіжістю водночас.
 
О, запах дому, кави і борщу,
Й бекону з ноткою смачного диму!
А озеро кипіло від дощу
І плакало за вікнами моїми.
 
А чоловік у скроню цілував,
Мов на конверт приклеюючи марку.
А хвилі корчились, і танцював
На них недопалок його цигарки.
 
24 – 25 лютого 2021 р.
Квітень 4, 2021, 20:41

"Регочемо вдвох на зупинці, хоч це перехрестя..."

А.М. – з любовю
***
 
Регочемо вдвох на зупинці, хоч це перехрестя –
Перетином доль – на серцях, наче стигми достоту.
Під небом нічним то ліси, то небачених бестій
Лютневі морози малюють на вікнах висоток.
 
А поруч вздовж траси – примара, мала повітрулька –
Неначе з дитячої мрії, із казки неначе,
Мандрує узбіччям червона повітряна кулька,
Снігами скрадається, ніби надія, гаряча.
 
І вірити хочеться: це до самотнього друга
Лютневої ночі, нічого не взявши в дорогу,
Крокує омріяне щастя крізь темінь і хугу –
До тебе, хоч ти і покинув чекати на нього.
 
А поруч – німі переходи, і стіни, і сходи –
Харчевні нічні, де торгують глінтвейном і пловом.
І треба затихнути тільки й затримати подих –
Щоб часом його не сполохати жестом чи словом.
 
У передчутті, що торкається серця щасливо,
Тихенько зітхати і снити ночами тривожно.
Про це небувале, про ще не народжене диво
Не те що сказати – помислити поки не можна.
 
13 лютого 2021 року
Квітень 4, 2021, 20:39

Жінка-кішка

Finita і смерть – так палають лялькові будинки.
Розтерзане серце навалою болів і криз.
Ти знаєш тепер, як з-під ніг вислизає карниз.
В засніжену прірву зриватися спиною вниз –
Мов яблуко, лезом розчахнуте до серцевинки.

Розбитися вщент – наче дзеркало, вся, до останку.
Дивитися в зоряне небо з могили двора.
І враз – розсміятися. І захотіти сметанки.
І вигнути спину. І зблиснути оком: «Пора!»

Так пізно вмирати і так воскресати зарано.
А в проміжку – вісім – ще вісім! – котячих життів.
Виводити давні пісні карамельним сопрано,
І сяйву зірок підставляти зализані рани,
Клубочками гратися й сильних любити котів.

Минуле розтерзане. Alles, finitа і баста!
Хай люди палають у пеклі душевних пожеж.
А ти, одаліска, гетера, Джоконда і Бастет,
Мов тінь, балансуєш на линвах і гребенях веж.

Ти – відьма і пері – до пари нічним сажотрусам
(О, давня любове, о, болі людські мої, ша!) –
І кухонь зітхання ловити антенами вусів,
І чорні сліди залишати на білих обрусах –
І лиш на світанку згадати – во ім’я Ісуса, –
Що в тілі гнучкому людська причаїлась душа…

…Прийти на засніжений двір, де життя відболіло,
Де стільки кохань в запорошені стоси лягло –
Котячими лапками – так по-людськи і невміло –
Зібрати докупи застигле скалічене тіло,
На серце клубочком лягти – щоб воно ожило.

Щоб дівчинка хмикнула й вибралася із замету
(Лиш присмак за щічкою – начебто сіль і полин),
І вже не згадала нічного шаленого лету,
Струсивши здивовано сніг із розбитих колін.

А сонце у вікна сяйне – переможне крещендо,
І кішку погладить за вушком тендітна рука.
А плата за сльози, за щастя розбитись дощенту –
Надтріснута мисочка пряженого молока.

24 – 25 вересня 2020 р.

Квітень 4, 2021, 20:38

За рікою

За річкою флейта сумує преніжно.
Над річкою – небо – о! – зоряний сад.
Чи ельфи, чи Пан, чи усміхнений Крішна –
Хтось ніжить цю флейту і кличе назад.
 
І кличе назад – у задумливу осінь,
Де я неприкаяна – мов ковила.
Сміюсь і викручую мокре волосся,
Не можу повірити: перепливла!
 
А ніч – наче річка. І там, де в лататті,
Мов щука, зачаєно човен заліг,
Чекає на мене, пильнує багаття
Веселий і дужий земний чоловік.
 
Він голову гордо тримає на в’язах,
Мугикає стиха. Не сниться мені.
І ходять під шкірою бронзові м’язи,
І зблискують зуби в гарячій пітьмі.
 
Він відає вивірки сховки торішні
І пізнього птаха стривожений лет.
І голос його, то закличний, то ніжний,
Мене виривав із солодких тенет.
 
Ах, серед мудрованих флейтиних звуків
Блукати б і вічно не відати лих –
Та очі зелені,
та бронзові руки –
Ну як же прожити без них?
 
А флейта сумує, сумує і кличе,
І все дорікає, що, мокра і зла,
До нього втекла я з сумного заріччя –
Навіки, навіки втекла.
 
Пробач, моя флейто, тобі я залишу
І мрії, і сни, й зачаровану тишу,
І сосни, відкриті вітрам.
Тобі – синю сутінь, у нетрях розлиту,
І мох, що розкішніше од оксамиту –
Не рівня моїм килимам.
Тобі – і страхи, і тривоги дитинства,
Й образи минулі, і ніжне сестринство,
І сумніви, й сльози, а нам –
Занадто веселим, земним і тілистим –
Нічного багаття розсипані іскри,
Земні наші радощі – нам.
 
11 – 12 вересня 2020 р.
Квітень 4, 2021, 20:36

Дзеркало Венери

(За картиною Едварда Берн-Джонса)
 
 
Краса втопає зором у красі,
Краса красою живиться і дише,
Їй не потрібно іншого фетиша —
То їй до ніг схиляються усі.
 
Її не звинуватити в писі,
Вона-бо в цьому світі — найсвятіша,
Народжена у царстві тліну звише,
І не потьмаритись її ясі.
 
І ці Берн-Джонсові прекрасні діви,
Схилившись над ковбанею, чутливо
Впивають відображення своє.
 
І дзеркалом стають багнисті води,
І святістю освячуються вроди,
І вроди це ніяк не зіпсує.
 
20.ІІІ.21
Березень 27, 2021, 18:53


Сторінка 1 з 42 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 »