Вийти на головну сторінку
Літературно-мистецький портал

Нові вірші

Снігова баба

За ким сумуєш, бабо снігова?
Кого щовечір пильно виглядаєш?
Ти — дівка чи солом’яна вдова?
Чом непохитна ти, чому не танеш?
 
І хай була б тендітна й чепурна,
і очі б діамантами іскрились —
то, може, не стовбичила б одна
або давно б із долею змирилась.
 
А то стоїш — не жінка — казна що!
Ну що за капелюшок, що за груди!
І що собі намріяла ти, що?
Іди вже, бо сміятимуться люди!
 
Пішла б собі з якимсь сніговиком
до ближнього притулку крижаного…
Або вдягай панчохи та трико,
паняй на сцену, розважайсь, небого!
 
А ти стоїш — ні мертва, ні жива.
Світ білий-білий, голова холодна,
посивіла від інею брова...
Ще вічність до наступного Різдва,
а ти в Різдво вже й вірити не годна.
 
 
Січень 15, 2019, 13:36

ЗИМОВЕ

Нам не почати з чистого листа,
що вибілив пейзаж до небокраю,
із миті, що спалахує й згорає,
із дня, який щовечір прироста…
Ми знов колись в одному з перевтілень
відродимось на щастя чи біду —
тоді я Вас, далекий мій, знайду,
і хоч тоді до нас не буде діла
знайомим, друзям, дітям і рідні,
усім на світі справам невідкладним,
всевладним цього світу й безпорадним —
усій земній щоденній метушні.
Бо ми земні, і в сніжній сивині
цих вулиць і садів — немає місця
ані під сонцем нам, ані під місяцем,
і часу вже — ні Вам, ані мені.
 
Колись, за сотні днів або століть,
я Вас зустріну і скажу Вам слово.
І буде так святково і бузково!..
Ви лиш тоді мене не оминіть.
 
Січень 9, 2019, 23:49

Грудневе

Колись і я була мамою молодою
і вірила: коли донечки підростуть,
ми справимось разом з будь-якою бідою,
здолаємо з ними будь-яку довгу путь.
 
Та путь — попід снігом, вряд чи її здолати…
А донечки підростали — й повиростали.
Лишились невивчені  аксіоми та постулати,
і зайняті іншими трони, сцени та п’єдестали.
 
І мчать білі коні з принцами — далі й далі,
і рак на горі не свисне, і мак не вродить.
Давно постирались безкрилі старі сандалі,
а всі чобітки обіцяні — від мавроді.
 
І дядька немає в Києві та й не буде —
саму бузину лишила у спадок дітям…
Та все ж не журюсь, бо знаю, що кожен грудень
вертає до світла і марить майбутнім літом.
 
Січень 7, 2019, 16:43

В гостях у хмельничан

Тут сніг розтав і квітнуть абрикоси —
на південь завітали ми, либонь!
Натхненно, дзвінко, солодкоголосо
Хмельниччина співає про любов.
 
А в нас крижинки в голосі не тануть,
тривоги озираються на Схід.
А там — багряно, а не золотаво,
а там — не тане прикордонний лід.
 
Там до ординців — сорок кілометрів,
і дихає у спину яничар,
там поряд фронт, де не врятують нетрі.
Прислухайсь — і почуєш сурмача.
 
Його сурма — гіркий безсонний заклик —
вливається у вірші та пісні…
Хмельниччино, хоч ти іще не Захід,
а все ж рідніша кровної рідні.
 
Співай же про кохання та довіру,
вливай мені у кров своє тепло!
Вже серце, скуте кригою допіру,
мов пролісок весняний розцвіло.
 
квітень 2018 р.
 
Січень 7, 2019, 14:34

Вересневий ставок

Днів не спекотних просили — і ось вони:
сиплють, мов жолуді з дуба, і котяться.
Світла ясного від стиглої осені,
чарів із чарки прозорої хочеться.
 
Бабка тріпоче блакитними крильцями,
тихо дрейфує на човнику листика…
Так кришталево, так чисто іскриться мій
мостик із літа в осінню цю містику.
 
Ставу руно — золоте, опромінене,
блиски рухливі на стовбурі — хвилями…
Просто всміхнися, торкнись, обніми мене —
станем для світу на мить невловимими!
 
 
Січень 6, 2019, 20:31

Вона тобі краща за мене

Вона тобі краща за мене —
я все розумію, авжеж...
Та є щось таке, безіменне,
як відблиск далеких пожеж,
 
як гуркіт минулого грому
чи дощ за вікном уночі,
як осінь, що впала у кому,
пожбуривши в небо ключі.
 
Достатньо й того, що не сталось, —
упало на денця очей
та іскрою в слові озвалось.
І гріє тепер…
І пече.
 
Січень 6, 2019, 20:29

Він любить дощ

Він, певно, розмовляє із дощем
і той щось лопотить йому у вуха.
Він розуміє, він уміє слухати —
про сцену, про героїв і нікчем,
про людський біль, про щастя та біду,
про ніжний шепіт милої вночі…
Він чує дощ.
До чого я веду?
Хай небо теплі шле йому дощі!
Грибні й легкі, прозорі, осяйні —
без крижаного сумніву-жалю.
Нічого так не хочеться мені:
він любить дощ.
І я люблю…
Люблю.
 
 
Січень 6, 2019, 20:26

Минаючи Миргород

З Києва, в дорозі,
пізньою порою
сонце миргородське
котиться за мною.
 
Потяг мчить приречено
шляхом кимось обраним.
Колесо розпечене
поспішає обрієм.
 
В полі потяг — вужиком,
в небі сонце-полум’я!
Ліхтарі примружені…
Мчу над лісом-полем я!
 
Миготять безсонні
і стовпи, й тополі.
Котиться із сонцем
серце понад болем.
 
 
Січень 6, 2019, 20:25

Паперові мої журавлики

Паперові мої журавлики,
вірші білі та кольорові,
відлітайте, мої розрадники,
свідки суму мого й любові!
 
Десь невільне пташа озветься,
запримітивши ваш політ…
Так і серце за вами рветься —
з підреберної клітки — вслід.
 
Сніг густий замітає вікна,
сивим пасмом трясе димар.
І дивись — не дивись — не видно,
де розтали ви поміж хмар.
 
Січень 6, 2019, 20:21

Чорним по білому пише зима

Чорним по білому пише зима
книгу премудру свою:
вірш про любов, детектив і роман,
кілька нотаток про сніг і туман
і — про відвагу в бою.
 
Звичний уже колообіг подій,
тільки вражає ізнов:
кров’ю по снігу — немов по воді —
пишуть про смерть і війну молоді —
пишуть старі про любов.
 
П’ята зима забирає ясир
посеред  зради і змов.
«Градами» мордорський пише упир…
Пишемо ми — про надію та мир,
про перемогу й любов.
 
Грудень 30, 2018, 15:36


Сторінка 1 з 33 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 »