Вийти на головну сторінку
Літературно-мистецький портал

Стежте за нашими оголошеннями

2019_Kyiv_prezentacia_Mask_Sitka_READY.cdr

26 жовтня о 16:00
у Національному музеї
літератури України
відбувся
поетично-пісенний вечір
Лариси Вировець
«Маскувальна сітка».

Нові вірші

Один у морі

Л.Б.
 
В тумані – протилежні береги.
(Гра визначена Торою й Кораном.)
На тому, що залишив, – вороги,
А іншого – не видно за туманом.
 
І тільки даль. І голоси китів.
Не простягтись на битім склі і лаврах.
Хай бачать з чужинецьких кораблів
М’язисту спину в сиротах і таврах.
 
Пора плодів – п’янка і золота –
Прощально й тоскно зазира у вічі,
І ящірка, відкинувши хвоста,
Зміїться на смаглявім передпліччі.
 
Наввимашки цю даль переплисти
Усім вітрам і всім мейнстримам в піку.
Перепливеш – чи ж досягнеш мети?
У морі імена згубили ріки.
 
В піснях згубили сенс німі слова.
Під три чорти – і перемоги, й трони!
Два береги й шляхи в тумані – два –
І третій шлях – углиб – старого Йони.
 
Твоя – не граматична – однина –
Не осягнути, не прожити всує.
Нехай поглине швидше глибина –
Одна вона від марноти врятує.
 
Нехай зімне, нехай в кулак згребе
(Хай буде і тобі по кволій вірі),
І воскресить, і вивергне тебе
Оновленим, у прохолодній шкірі.
 
І може, в сонячний, іскристий штиль
Під шепіт моря вічний монотонний
Ти виринеш із прохолодних хвиль
Веселим голим молодим тритоном.
 
І просурмивши в мушлю, наче в ріг,
Побачиш, від ясного сонця п’яний:
До берега з усіх смаглявих ніг –
Туди, де шелесткий прибій приліг,
Збігаються веселі острів’яни.
 
29 липня 2022 р.
Липень 30, 2022, 0:24

«Причарувала ти мого коня…» (романс)

Причарувала ти мого коня…
Лишився він один мені за друга…
Стискала серце несказанна туга,
На схилі дня я їхав навмання.
 
Вже відгули походи і бої,
Лише боліли ще недавні шрами…
Чи білий птах майнув під яворами,
Чи рукави мережані твої?
 
В задумі я послабив поводи́,
І кінь пішов повільно за тобою.
Цеберку повну ти несла з водою,
І він припав губами до води.
 
Чи він від спраги очманів немов,
Чи то дання було в твоїй цеберці?
Занило солодко мені у серці…
Ти озирнулась, я з коня зійшов.
 
Моя голубко, не було ні дня,
Щоб я не дякував за тебе Богу,
За те, що вечора того п’янкого
Причарувала ти мого коня!
 
18–19.VI.22
———————————————
Прим. При вокальному виконанні повторюються 3–4 рядки кожного куплету, крім останнього, який повторюється весь. Також у третьому куплеті при повторі дещо змінюється текст:
 
Цеберку повну ти несла з водою,
І кінь припав губами до води.
Липень 16, 2022, 16:57

Молитва до Архистратига Михаїла

(За іконою Юрія Нікітіна)

 

О наш заступнику святий,

Архистратиже Михаїле!

Ордою зло оскаженіле

На град насунулося Твій.

 

Нам на підмогу Ти мерщій

До зброї клич Небесні Сили

І воїнство сліпучокриле

Веди в благословенний бій!

 

Прилинь, святий Архистратиже!

Хай посвист крил Твоїх розріже

Над Києвом страшні дими!

 

Розвій ординців, як полову,

І їхню курку двоголову

Хрещатим списом прохроми!

 

20–22.ІІІ.22

Липень 16, 2022, 16:56

Перед будинком Зерових у Зінькові

Ні гордих портиків, ні строгих колонад, —

На старосвітський штиб мурований фасад,

Родини славної непоказний маєток,

Що стане Меккою поетів і поеток…

Тут мешканці нові, в них інші імена,

Над призьбою — нова і кладка цегляна,

І шиферовий дах, і ґанки на два боки —

Там, де в часи старі робили перші кроки

Поети обрані і люблячі брати,

Що, кару за талант примушені нести,

Відтак полинули, нових співців кумири,

На їм призначену зорю в сузір’ї Ліри.

 

2014–14.05.2021

——————————————————

Як відомо, з сімох дітей, які зростали у щедро обдарованій талантами родині Зерових, двоє, Микола і Михайло, стали поетами і перекладачами (Микола — також літературознавцем), Дмитро присвятився ботаніці, Кость — гідробіології, Георгій став інженером, їхня сестра Олена — лікаркою-стоматологом, а Валерія — провізором.

 

Зіньківський будинок Зерових я відвідала разом з батьками сім років тому, — тоді вулиця, на якому він стоїть, носила — о страшний глум! — ім’я Дзержинського, винахідника тієї пекельної машини смерти, що знищила Миколу, лідера опального угруповання київських неокласиків, і лише чудом випустила зі своїх пазурів Михайла (який продовжив на еміґрації справу свого старшого брата, творячи під псевдонімом «Михайло Орест»). На щастя, згодом вулиці повернули історичну назву — Дроздовська.

 

До речі, нині в Зінькові є і парк ім. Дмитра Зерова, і вулиця Братів Зерових. Тоді, 2014-го, нам її показав, а також провів прецікаву екскурсію Зіньківським народним історичним музеєм його директор Віктор Литус.

Липень 16, 2022, 16:54

Teenager

Перламутровий вечір застиг над стареньким Подолом,
І, торкнувши помадою спрагло розтулений рот,
Ти виходиш на лови звірям непривітним і кволим,
Поетеса зів’ялих троянд і юнацьких сухот.
 
Все минуще – й розтерзане серце, і збите коліно.
Від липневої спеки зібгалась і вицвіла даль.
Ти ідеш неквапливо і не переймаючись тлінним
В «Кофеєрію», в «Мамбу», а краще – у звичний «Ґрааль».
 
Хто він є – твій Адам? Ти ж йому – не ребро, а реберце.
Татуйовані слізки – на кінчиках пещених брів.
Тут, за столиком – тільки твоя оболонка, а серце
Задрімало на самому дні опівнічних морів.
 
Як втомило життя! І до краю втомило чекання.
А настирна сім’я поетесу картає й скубе.
І безвітряний сад, де живуть аромати й зітхання,
Із готичної мли і лякає, і вабить тебе.
 
Ах, зректися б навіки амбіцій, і гонок, і вражень!
Ах, коли б розчинитися – в тишу, в мовчання, в астрал.
І не бачити вже анемічних своїх відображень
На холодній поверхні облудних дорослих дзеркал.
 
Рання старість твоя – невідступна й тягуча, мов нежить,
І загорнуті в присмерк сімнадцять твої золоті.
Ти не знаєш, що я з-за сусіднього столика стежу
І милуюсь тобою, як всім і всіма у житті.
 
Я проходила це і сьогодні молодша за тебе,
І уже не лякаюсь лихих опівнічних примар,
Веселіше сміюсь, зачарована сонцем і небом,
І у нас із тобою, між іншим, в четвер семінар.
 
5 липня 2022 р.
 
Хочу розповісти історію цього вірша. Моя увага до деталей була винагороджена натхненням. Мандруючи Подолом, натрапила на вірш, який залишила на стіні юна, судячи з усього, й обдарована поетеса. Мене вразив не стільки сам текст, скільки дивовижне почуття, яке стояло за ним. І уява одразу намалювала портрет авторки: розумної, ніжної, але дуже самотньої дівчини. Можливо, вона належить до однієї з субкультур, які дозволяють таким самотнім душам знайти своїх і вижити. Вона могла б бути моєю студенткою. Хай там як, а її образ не давав мені спокою, поки це дивовижне відчуття не втілилося в рядки. Ось такий вийшов діалог двох текстів.
 
Липень 7, 2022, 19:48

Пісенька


Ти міг і візу на Марс пробить,

І лобом – стіну.

На мить змогла тебе полюбить,

І мить – незмінна.




Цей дикий стогін з підземних нір –

Так сильні плачуть.

Красо облуди і лисих гір,

Стрункий відьмаче.




Ця світла шкіра – броня й кора.

В очах – дорога.

А в грудях – холод і ще – діра

Завбільшки з Бога.




Разом не прийдемо (от вам хрест)

Сюди на схили,

Бо забагато в мені небес

Для тебе, милий.




Бо забагато в тобі пітьми

Й гіркого сказу.

І через це – незнайомі – ми

Навіки разом.




Все, що морочить тебе в імлі

І чорним маже,

На іншому, милий, боці землі

Я переважу.




Це в мене – крики сирен до хмар

І вирви в полі.

А ти за мене під грім гітар

Кричиш від болю.




І що для тебе – і шал війни,

І день Покрови?

Рідні з тобою – по глибині,

А не по крові.




Там ліхтарі твої у журбі

На ранок сліпнуть.

Як же бракує мого тобі,

Далекий, світла.




Як жебракує душа твоя –

Горде знамено.

Майже щасливі – без тебе я,

А ти – без мене.




Я не пошлю замовляння вдаль,

Ждати не змушу –

Тільки на ранок тиха печаль

Увійде в душу.




Це я, не давшись лихій війні,

Тривожу струни.

Зчитую в твоїй глибині

Таємні руни.




27 червня 2022 р.

Липень 7, 2022, 19:44

"П’янке надвечір’я розірве сирена. Тривога..."

П’янке надвечір’я розірве сирена. Тривога.
Півонії в’януть, та будуть жоржини і айстри.
Не бійся, тривожної ночі ми ближче до Бога.
Як тепло творінню в руках всемогутнього Майстра.
 
Сирена замовкне – і чути: тут поруч, за садом,
Де кривиться місяць, немовби вкусивши цитрину,
Струнка продавчиня, п’яненька, неначе менада,
Сміється, впустивши ключі від дверей магазину.
 
В земному вигнанні, де стали тривоги на чати,
Єдиному в тиші нічній поклоняючись лику,
Я вчуся мовчати і слухати – й знову мовчати
Епосі моїй секулярній і схибленій в піку.
 
І перевіряти, чи на ніч зачинені двері,
І вчасно й доречно звільняти обурення повінь,
І бачити зелень і, виливши все на папері,
Безжально спалити нікчемну копійчану сповідь.
 
І дихати так, щоб розправити сонні легені,
І вдячною бути за зими минулі і весни.
І днями читаючи в стрічці чужі одкровення,
Я бачу приховану суть, а вона безсловесна.
 
І знаю: мої манівці, перемоги й проколи,
І радість найбільшу мою, й найзвитяжнішу муку
Уже не довірю, уже не довірю ніколи
Ні пастві студентській, ні «коучам», ні «фейсбуку».
 
14 червня 2022 р.
Липень 7, 2022, 19:38

Ранковий етюд

Льові – з любов’ю
 
Вночі лило прелюто, як з відра,
Ломилось небо у віконні рами,
А ранок заповзає вглиб двора,
Мов напідпитку перезріла дама.
 
Колись за нею плакав Мулен Руж,
А нині сумно у сльоті столичній
Ці очі над поверхнею калюж
Пливуть, мов анемони анемічні.
 
Мадам не озирається на свист,
Хоч в цих дворах її ніхто не знає.
Тут за кермом проноза-журналіст
Опального фронтмена виглядає.
 
І журналіст гадає: «А, попавсь!
Тепер у клітку загримиш як милий.
Він, бачите, з гастролями зібравсь
На київські святі і грішні схили.
 
Він, певно, в наркотичному диму
В Престольній відмінив свої камлання –
Відмовився співати САМОМУ
Через якісь, пардон, переконання.
 
А час дістати з шафи галіфе –
Ми ж увійшли у героїчну фазу.
Що ж, ми на славу аутодафе
Влаштуємо для рокера-зарази».
 
А рокер – пусто в серці й животі –
Опальному не до розваг і їжі –
У двір виходить і міській сльоті
Так спрагло підставляє губи хижі.
 
Йому дружина рада раз на рік,
І раз на рік чекають власні діти,
І норов – начувайся, хто не втік –
Лише талант і совість не пропиті.
 
І журналіст (напевне, на віку
Не випадало ще таких сенсацій)
Летить, і крутиться на язику
Питань убивчих ненаситна маса –
 
 
«Ну як же так – у вас же повний фарш?
І геніям, виходить, зносить башту?
То як же ви поясните демарш
Проти Того-Кого-Назвати-Страшно?
 
У рокера в очах – зелений лід,
У вухах – дзвін пекельного трамваю,
Він журналіста стримано услід
За флагманом крізь зуби посилає.
 
«Як в кайф мене паплюжити – паплюж».
І сплюнув, пересмикнувши плечима.
І день з глибин усміхнених калюж
Дивився вслід жіночими очима.
 
А поруч, десь за рогом, в цей момент,
Крізь скло на місто дивлячись немиле,
В кав’ярні Раю стомлений агент
Пив каву, опустивши білі крила.
 
8 травня 2022 р.
Липень 7, 2022, 19:34

Балада в ритмі рок-н-рол

- А хочеш, казку розповім? – Яволь.
- Гаразд, я спробую без плеоназму.
В одній країні правив злий король
(Гадаю, й сам ти пригадаєш назву).
 
І якось взимку, певно так, в обід,
Коли вже сонце досягло зеніту,
Сказав собі: «Я завоюю світ,
Хоч маю під рукою вже пів світу.
 
А щоб скоріше досягти мети,
Не тільки військо й з провіантом фури –
Мій славний герб нестимуть у світи
Й дотепники веселі – трубадури.
 
Їх і чужий послухає народ.
Їх і обірванець, і герцог знає.
Для них не пожалію нагород,
Лиш хай мою величність прославляють».
 
Та тільки трубадури (як же так!),
Зухвальці, забіяки і поети,
Відмовилися королівський знак
Нашити на каптани і колети.
 
Ах, як палала королівська лють!
Король волав: «Співаєте востаннє!»
Але збагнув: як непокірних вб’ють,
То у країні спалахне повстання.
 
Він мовив так: «Всі владарі землі
На мене зуб (і це не дивно) мають.
Я їх продам піратам Сомалі –
Хай там головорізам заспівають».
 
Ішла війна не місяць і не два,
І не один поліг безстрашний витязь.
Були у короля гіркі жнива,
Бо світ йому не захотів коритись.
 
І кожен, в кому щирий гнів кипів,
З нападником за волю бився радо,
А біля сомалійських берегів –
Там королівська полягла армада.
 
І взнав король, хто в цей буремний день
На подвиги розбійників підбурив –
Вони в бою співали злих пісень
З репертуару хлопців-трубадурів.
 
Збагнув король і те, що справа швах –
Корона з лисини додолу впала.
Тепер його імперія по швах,
По швах усіх (ви уявіть) тріщала.
 
Він з власної країни ледве втік,
Світ клянучи, уже йому немилий,
А вслід йому, як переможний крик,
Дошкульна й горда пісенька летіла:
 
«Хистка опора – твій земний престол.
Минають війни і роки похмурі.
А вічні – Бог, любов і рок-н-рол,
І пісенька безстрашних трубадурів».
Липень 7, 2022, 19:28

Київський собор, 2022

Колись настане він, суворий,
Любові непідкупний час.
О.Блок
 
А всім, кого сьогодні не тривожить
Ні крик, ні біль, ні жах, ні важкість пут,
Хто звик привласнювати волю Божу
І зверхньо думати про вишній Суд,
 
Тим, хто веде за виграшки дебати,
Чиї сліди – розпука і біда,
Як страшно буде відповідь давати,
Ladies and gentlemen, дами-ґоспода.
 
За те, що в цифровому царстві Хама
Відсидітись хотіли до пори,
Вас виженуть, вас виженуть із храму,
Не приймуть ні офіри, ні дари.
 
Ви думали, що ненависть вбиває?
Якби ж ви знали, як холоне кров,
Коли своє обличчя відвертає
Убита вами на землі Любов.
 
І скільки б ви разів не перевзулись,
Настане він, він не мине і вас –
Під небесами, що в сувій згорнулись,
Любові моторошний, світлий час.
 
6 квітня 2022 р.
Великий Піст
Війна
 
 
Липень 7, 2022, 19:24


Сторінка 1 з 44 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 »