Чорна завіса ночі,
чорний квадрат вікна...
Вкотре були пророчі
сни мої.
Бо війна
наздоганя вигнанців,
де б вони не були,
сутінок та імли
нам не позбутись вранці.
У ритуальнім танці
мечуться ночі й дні
в безперестанній
нашій
власній
оцій війні.

У Білорусі з аеродрому
в Мачулищах злетів МіГ-31К,
який є носієм гіперзвукових
ракет «Кинджал»
 
З новин
 
З диких північних боліт, де повітря просякнуте зрадою,
Де комашиться до біса і орків, і їх посіпак,
Він набирає розгін і дракона в польоті нагадує,
Винахід Мордору вбивчий, начинений смертю літак.
 
Мирним ельфійським містам він ракетами підло загрожує,
В чисте повітря свободи впиваються хижо вони…
Та захистять наше небо від грізної сили ворожої
Пильні зенітники-ельфи, святої свободи сини.
 
Очі у них гострозорі, і звиклися руки зі зброєю,
І ні страху́, ні вагання не відають їхні серця.
З кожним їх пострілом влучним, що нашу свободу відстоює,
Десь у північному бункері корчить живого мерця.
 
26.І.23

Він був звичайний рядовий,
Не кращий від загалу,
Й гадав у скромності своїй,
Що робить він замало.
 
Не набивав собі ціни,
Не думав забагато,
А просто в перший день війни
Прийшов до військкомату.
 
Окопи справно він копав —
Піхотою піхота,
Бо знав, що хтось робити мав
І цю важку роботу.
 
Він не світився на ТБ,
Хрестився перед боєм
І зовсім не вважав себе
Якимось там героєм.
 
Та в нього — знаєм завдяки
Світлині журналіста —
На грудях плакали жінки
Зі звільненого міста.
 
На ангела не схожий, він
Звичайним був солдатом,
Але його маляр один
Намалював крилатим,
 
І, хоч звичайний був шолом
На голові у нього,
Ще й німб зобразив над чолом —
Знамення Перемоги.
 
17.ХІІ.22

Глибоко в норах казиться Ворог,
В темних безоднях,
Суне війною він руйнівною
На Первородних.
 
Так воно й досі в світі велося,
Ницо і підло.
В світі постійно точаться війни
Тьми проти світла.
 
От і зазнали злої потали
Наші Дерева:
Світло ранкове, і вечорове,
І полудневе.
 
Влучили дрони в Тельперіона,
Гине він, гине!
Вдруге і втретє цілять ракети
В Лауреліну!
 
В Тельперіона вигасла крона,
Зелень сріблиста…
Меркне і гине й Лауреліна
Золотолиста…
 
Хто це опише? Світло, ясніше
За діаманти,
Тьма пожирає — злóба безкрая
Унґоліанти!
 
Нині без світла всі наші житла,
Лихо нам нині.
Тьма небувала запанувала
В нашій країні.
 
Але надія в душах ясніє
Осиротілих!
Світла насіння скрите, безцінне,
У Сильмарилах!
 
Наші герої візьмуть над тьмою
Скоро вже гору!
Воїнство враже в битві поляже
Скоро вже, скоро!
 
Обов’язково виростуть знову
Наші Дерева:
Світло ранкове, і вечорове,
І полудневе!
 
10–11.ХІІ.22

Якою виссю дихали слова
У присмерку: Profani, procul ite.
А я чекала білого Різдва,
Коли каміном темна ніч зігріта,
 
Щоб на вельони молодих снігів
Лягали відсвіти високих вікон,
Щоб знов наснився той далекий спів,
Коли я ляжу поруч з чоловіком –
 
На ложі, що призначене мені
Народженням, а чи гріхопадінням.
Я чесно проживала тихі дні,
Не сперечаючись із Провидінням.
 
Хліб випікала, патрала курей,
І завжди знала, що Луї тривожить.
І кепсько намальований Борей
Копилив губи над подружнім ложем.
 
Вдягалася, як завше, до лиця
(Мій чоловік – з грошима і не скнара).
Але ж чому висока туга ця
Зійшла, немов Преображення хмара?
 
І під склепіннями стогнав орган
Про райські береги й звитяжну муку,
І благовірний – хвацький стариган –
Мене тримав у присмерку за руку.
 
І хлопчик-кухарчук, щербатий паж,
Наздоганяв, настирний, наші сани.
А я крізь сніг дивилась на вітраж,
Зігріта хутрами і голосами.
 
І мій Луї, це янголя мале
(Три роки, як приніс його лелека),
Вже реготав, коли читав Рабле
Мені уголос чоловік-аптекар.
 
А чоловік – домашній деміург –
Мені підморгував, хоч це не личить:
«Ой, серденько, а що там за Панург
Щовечора під вікнами стовбичить?»
 
І я йому відповідала в тон,
Шукаючи кресало на поличці:
«Мсьє, коханий, кепський з вас дракон.
Дружина ваша – чесна католичка».
 
І серед болю і пересторог
Я знала, бути ким, чому служити.
Немудре світу уподобав Бог,
І я була щаслива просто жити:
 
Молитись щиро Діві Пресвятій,
Мікстури готувати й маринади,
Й чекати, що крізь сон і присмерк вій
Побачу відблиск неземного Саду.
 
І знати: в день, коли поглине мла,
І я схилюся, квола і безсила,
Я не заплачу, Боже, бо жила –
Варила, ткала, няньчила, любила.
 
І що провівши ще одну весну,
А чи вдихаючи дими осінні,
Спокійно, як щовечора, засну
В очікуванні Світла й Воскресіння.
 
30 січня 2023 р.
[1] Ідіть геть, непосвячені (лат.).

***
 
І коли не ранкові новини, а леза ножів,
І коли без електрики ночі – мов камери з повсті,
Просто стань посередині храму між двох вітражів
У старому селі, у відновленій з праху церковці.
 
І тепло від свічок – що за втіха для кволих судин!
І нові вітражі – порятунок від злої наруги.
Зустрічаючи сонце, сміється вогнисто один,
І відлунює матовим світлом задумливо другий.
 
І дедалі різкіш повертається долі стерно.
В темнім безмірі моря лиш віра тобі допоможе.
І на заході сонця один – наче темне вино,
І немає для іншого слів – він як усмішка Божа.
 
«Не злякаюся страху нічного…» А крику сирен?
«А чи лячно було уночі?» – посміхається пастир.
Це для чого було? – Щоб тепер дописати катрен,
І згадати молитву, і жити, й у відчай не впасти.
 
Непомітно село стало рідним навіки мені –
О, коли б нам так само навік примиритися з Богом!
І уперше, як всі ми колись, «Україну в огні»
Хтось читає, схилившись на парту, у школі за рогом.
 
19 грудня, день Святого Миколая,
Софіївська Борщагівка

Ти розберешся, кому із них —
більш непотрібна і більш чужа.
Виросте мрія і дасть під дих,
все, що збудуєш, — поїсть іржа.
 
Камінь наріжний на цім шляху
знов провіщає по колу біг,
долю непевну, лиху, глуху,
темряву, сніг і чужий поріг.
 
Поряд по колу іде війна,
вірна, як смерть за твоїм плечем.
Решта — то кроків її луна...
Хоч і у грудях тобі пече.
 

Л.Б.
 
В тумані – протилежні береги.
(Гра визначена Торою й Кораном.)
На тому, що залишив, – вороги,
А іншого – не видно за туманом.
 
І тільки даль. І голоси китів.
Не простягтись на битім склі і лаврах.
Хай бачать з чужинецьких кораблів
М’язисту спину в сиротах і таврах.
 
Пора плодів – п’янка і золота –
Прощально й тоскно зазира у вічі,
І ящірка, відкинувши хвоста,
Зміїться на смаглявім передпліччі.
 
Наввимашки цю даль переплисти
Усім вітрам і всім мейнстримам в піку.
Перепливеш – чи ж досягнеш мети?
У морі імена згубили ріки.
 
В піснях згубили сенс німі слова.
Під три чорти – і перемоги, й трони!
Два береги й шляхи в тумані – два –
І третій шлях – углиб – старого Йони.
 
Твоя – не граматична – однина –
Не осягнути, не прожити всує.
Нехай поглине швидше глибина –
Одна вона від марноти врятує.
 
Нехай зімне, нехай в кулак згребе
(Хай буде і тобі по кволій вірі),
І воскресить, і вивергне тебе
Оновленим, у прохолодній шкірі.
 
І може, в сонячний, іскристий штиль
Під шепіт моря вічний монотонний
Ти виринеш із прохолодних хвиль
Веселим голим молодим тритоном.
 
І просурмивши в мушлю, наче в ріг,
Побачиш, від ясного сонця п’яний:
До берега з усіх смаглявих ніг –
Туди, де шелесткий прибій приліг,
Збігаються веселі острів’яни.
 
29 липня 2022 р.

Причарувала ти мого коня…
Лишився він один мені за друга…
Стискала серце несказанна туга,
На схилі дня я їхав навмання.
 
Вже відгули походи і бої,
Лише боліли ще недавні шрами…
Чи білий птах майнув під яворами,
Чи рукави мережані твої?
 
В задумі я послабив поводи́,
І кінь пішов повільно за тобою.
Цеберку повну ти несла з водою,
І він припав губами до води.
 
Чи він від спраги очманів немов,
Чи то дання було в твоїй цеберці?
Занило солодко мені у серці…
Ти озирнулась, я з коня зійшов.
 
Моя голубко, не було ні дня,
Щоб я не дякував за тебе Богу,
За те, що вечора того п’янкого
Причарувала ти мого коня!
 
18–19.VI.22
———————————————
Прим. При вокальному виконанні повторюються 3–4 рядки кожного куплету, крім останнього, який повторюється весь. Також у третьому куплеті при повторі дещо змінюється текст:
 
Цеберку повну ти несла з водою,
І кінь припав губами до води.