Пост успішно перенесено до кошика.
Стежте за нашими оголошеннями
26 жовтня о 16:00
у Національному музеї
літератури України
відбувся
поетично-пісенний вечір
Лариси Вировець
«Маскувальна сітка».
Нові твори на рівноденні
Дівчині
Так от, послухай, міс Невідомо-Хто,
ти боягузка.Ти боїшся того,
що люди закохуються
і належать одне одному.
Х/ф «Сніданок біля Тіффані»
Зізнайся нарешті, що завжди з тремтінням в душі
Ти йшла поміж люди і чемна була через силу,
Що чвари сімейні, хрестини і будні чужі
Тебе й дратували, і надили, й злили, й манили.
І в серця печеру, де триста поховано лих,
Де болі одвічні – приручені майже і свійські,
Пускала роками не тих і вітала – не тих,
Готових і руки умити, й піти по-англійськи.
В сердечнім звіринці, де стіни – з прозорого скла,
Болючі поразки жили у клітках золочених –
Сусіди-нарциси і фурія – втілення зла,
Стрункі однороги, і змії, і сфінкс-наречений.
Та ти і сама (бо сама собі – пекло і дім),
Слабка, мов дитя, й бездоганна, мов храми афінські,
Так ранити вміла, так мстилася сфінксам своїм,
Бо сфінкси – не люди й поводяться також по-сфінськи.
І наче платівку затерту, крутили тобі
Якусь маячню про стару і розбите корито.
А ти розридалась. І в гніві, в натхненні, в журбі
Повстала – й чудовиськ своїх спромоглася звільнити.
…Вирівнюєш подих, де тіні лягли навскоси,
Де теплі стежки і сп’янілі від сонця ворони,
І посуду брязкіт, і жваві людські голоси
Ти жадібно слухаєш під незнайомим балконом.
І в місті, з якого тікає похмура зима,
Уперше розплакавшись, грюкнувши вперше дверима,
Ти раптом збагнеш: перепони віднині нема
Між віршами – й кухнями і між тобою – і ними.
У місті, де вигнули спини високі мости,
Де сказано все щодо вічності й щодо любові,
У місті, де стільки прожито, зустрінеш і ти
Простого і доброго, й щирого – з плоті і крові.
Ти легко зітхаєш. З чиєїсь легкої руки –
Така ж, як вони – з Коломий, Корчуватих, Нечимних,
Де гніваються, де кохають, де б’ють тарілки –
І миряться тихо, й сміються на кухнях вечірніх.
23 березня 2021 р.
ти боягузка.Ти боїшся того,
що люди закохуються
і належать одне одному.
Х/ф «Сніданок біля Тіффані»
Зізнайся нарешті, що завжди з тремтінням в душі
Ти йшла поміж люди і чемна була через силу,
Що чвари сімейні, хрестини і будні чужі
Тебе й дратували, і надили, й злили, й манили.
І в серця печеру, де триста поховано лих,
Де болі одвічні – приручені майже і свійські,
Пускала роками не тих і вітала – не тих,
Готових і руки умити, й піти по-англійськи.
В сердечнім звіринці, де стіни – з прозорого скла,
Болючі поразки жили у клітках золочених –
Сусіди-нарциси і фурія – втілення зла,
Стрункі однороги, і змії, і сфінкс-наречений.
Та ти і сама (бо сама собі – пекло і дім),
Слабка, мов дитя, й бездоганна, мов храми афінські,
Так ранити вміла, так мстилася сфінксам своїм,
Бо сфінкси – не люди й поводяться також по-сфінськи.
І наче платівку затерту, крутили тобі
Якусь маячню про стару і розбите корито.
А ти розридалась. І в гніві, в натхненні, в журбі
Повстала – й чудовиськ своїх спромоглася звільнити.
…Вирівнюєш подих, де тіні лягли навскоси,
Де теплі стежки і сп’янілі від сонця ворони,
І посуду брязкіт, і жваві людські голоси
Ти жадібно слухаєш під незнайомим балконом.
І в місті, з якого тікає похмура зима,
Уперше розплакавшись, грюкнувши вперше дверима,
Ти раптом збагнеш: перепони віднині нема
Між віршами – й кухнями і між тобою – і ними.
У місті, де вигнули спини високі мости,
Де сказано все щодо вічності й щодо любові,
У місті, де стільки прожито, зустрінеш і ти
Простого і доброго, й щирого – з плоті і крові.
Ти легко зітхаєш. З чиєїсь легкої руки –
Така ж, як вони – з Коломий, Корчуватих, Нечимних,
Де гніваються, де кохають, де б’ють тарілки –
І миряться тихо, й сміються на кухнях вечірніх.
23 березня 2021 р.
Квітень 4, 2021, 20:42
Голоси (1)
Задвірки
Коли наздожене скорбота світова,
А на душі незатишно і гірко, –
Не Зевс, не Пан і не вода жива –
Мене рятують київські задвірки.
У них чаїться ніжна давнина,
Живе луна і мудроокі кицьки,
І затуляє цегляна стіна
Чи то стару церковцю, чи двірницьку.
У нетрях цих своїх впізнаємо,
Мов перших християн – за знаком Риби,
І, як вино причасть, глінтвейн п’ємо
Там, де вітри хисткі хитають шиби.
Удень дрімають ці старі двори,
Пліткують, кволенькі плекають квіти,
А уночі за виграшки згори
Зірки притягують, немов магнітом.
І можна обійняти небеса
У діамантових колючих цятках
І прослизнути непомітно за
Сарайчика відхилені дверцята.
І попиваючи коньяк чи ель,
За кресленнями на дереворитах
Тут можна міжпланетний корабель,
Не привертаючи уваги, спорудити.
І стартувати звідси – аж на Марс,
Та так, що жоден не помітить це собака.
(І я могла б заримувати «Марс» і «фарс»,
Та рима вже забита Пастернаком.)
Тут забуваєш і печаль, і зло,
Усе, що не збулося й відболіло,
Усе, що ніжним і живим було
І що любов’ю стати не зуміло.
І, може, тільки спогад долетить
І подих млявого, п’янкого літа –
У ці двори, та й то – лише на мить –
Як позивні сумної Аеліти.
5 березня 2021 р.
А на душі незатишно і гірко, –
Не Зевс, не Пан і не вода жива –
Мене рятують київські задвірки.
У них чаїться ніжна давнина,
Живе луна і мудроокі кицьки,
І затуляє цегляна стіна
Чи то стару церковцю, чи двірницьку.
У нетрях цих своїх впізнаємо,
Мов перших християн – за знаком Риби,
І, як вино причасть, глінтвейн п’ємо
Там, де вітри хисткі хитають шиби.
Удень дрімають ці старі двори,
Пліткують, кволенькі плекають квіти,
А уночі за виграшки згори
Зірки притягують, немов магнітом.
І можна обійняти небеса
У діамантових колючих цятках
І прослизнути непомітно за
Сарайчика відхилені дверцята.
І попиваючи коньяк чи ель,
За кресленнями на дереворитах
Тут можна міжпланетний корабель,
Не привертаючи уваги, спорудити.
І стартувати звідси – аж на Марс,
Та так, що жоден не помітить це собака.
(І я могла б заримувати «Марс» і «фарс»,
Та рима вже забита Пастернаком.)
Тут забуваєш і печаль, і зло,
Усе, що не збулося й відболіло,
Усе, що ніжним і живим було
І що любов’ю стати не зуміло.
І, може, тільки спогад долетить
І подих млявого, п’янкого літа –
У ці двори, та й то – лише на мить –
Як позивні сумної Аеліти.
5 березня 2021 р.
Квітень 4, 2021, 20:41
Коментарі (1),
Голоси (1)
Озеро (Сон подруги)
Не буває пізно – буває вже не потрібно.
Фаїна Раневська
Жінка кохає так, ніби ніколи не покине,
і покидає так, ніби ніколи не любила.
Моніка Беллуччі
Дослухатись до денних суголось,
Струсивши геть зі скронь мігрені німби.
А озеро прийшло і розляглось
У цьому сні під вікнами моїми.
Я стільки років кликала його,
Не в тих богів вимолюючи ласки.
А уві сні воно саме лягло
Мені до ніг і мовило: «Будь ласка.
Гладінь мою ні вітер, ні човни,
Ні люди не тривожать, ні рибини.
А ти зумій, а ти сама пірни
З балкону просто вниз, моя єдина.
Спочинь у мене на мулкому дні,
Забувши про турботи і погоні».
Я знала: нижче поверхом мені
Край підвіконня вріжеться у скроню.
У вічі страшно кинеться асфальт,
До цятки скулиться моє минуле,
Щоб завтра вранці серед жовтих шпальт
Моє ім’я безславно промайнуло.
І я замкнула наглухо балкон,
І на пательню, де шкварчав бекон,
Мені долити масла довелося,
А в турці кава пінилась густа,
І пахли чоловікові вуста
І тютюном, і свіжістю водночас.
О, запах дому, кави і борщу,
Й бекону з ноткою смачного диму!
А озеро кипіло від дощу
І плакало за вікнами моїми.
А чоловік у скроню цілував,
Мов на конверт приклеюючи марку.
А хвилі корчились, і танцював
На них недопалок його цигарки.
24 – 25 лютого 2021 р.
Фаїна Раневська
Жінка кохає так, ніби ніколи не покине,
і покидає так, ніби ніколи не любила.
Моніка Беллуччі
Дослухатись до денних суголось,
Струсивши геть зі скронь мігрені німби.
А озеро прийшло і розляглось
У цьому сні під вікнами моїми.
Я стільки років кликала його,
Не в тих богів вимолюючи ласки.
А уві сні воно саме лягло
Мені до ніг і мовило: «Будь ласка.
Гладінь мою ні вітер, ні човни,
Ні люди не тривожать, ні рибини.
А ти зумій, а ти сама пірни
З балкону просто вниз, моя єдина.
Спочинь у мене на мулкому дні,
Забувши про турботи і погоні».
Я знала: нижче поверхом мені
Край підвіконня вріжеться у скроню.
У вічі страшно кинеться асфальт,
До цятки скулиться моє минуле,
Щоб завтра вранці серед жовтих шпальт
Моє ім’я безславно промайнуло.
І я замкнула наглухо балкон,
І на пательню, де шкварчав бекон,
Мені долити масла довелося,
А в турці кава пінилась густа,
І пахли чоловікові вуста
І тютюном, і свіжістю водночас.
О, запах дому, кави і борщу,
Й бекону з ноткою смачного диму!
А озеро кипіло від дощу
І плакало за вікнами моїми.
А чоловік у скроню цілував,
Мов на конверт приклеюючи марку.
А хвилі корчились, і танцював
На них недопалок його цигарки.
24 – 25 лютого 2021 р.
Квітень 4, 2021, 20:41
Коментарі (1),
Голоси (1)
"Регочемо вдвох на зупинці, хоч це перехрестя..."
А.М. – з любов’ю
***
Регочемо вдвох на зупинці, хоч це перехрестя –
Перетином доль – на серцях, наче стигми достоту.
Під небом нічним то ліси, то небачених бестій
Лютневі морози малюють на вікнах висоток.
А поруч вздовж траси – примара, мала повітрулька –
Неначе з дитячої мрії, із казки неначе,
Мандрує узбіччям червона повітряна кулька,
Снігами скрадається, ніби надія, гаряча.
І вірити хочеться: це до самотнього друга
Лютневої ночі, нічого не взявши в дорогу,
Крокує омріяне щастя крізь темінь і хугу –
До тебе, хоч ти і покинув чекати на нього.
А поруч – німі переходи, і стіни, і сходи –
Харчевні нічні, де торгують глінтвейном і пловом.
І треба затихнути тільки й затримати подих –
Щоб часом його не сполохати жестом чи словом.
У передчутті, що торкається серця щасливо,
Тихенько зітхати і снити ночами тривожно.
Про це небувале, про ще не народжене диво
Не те що сказати – помислити поки не можна.
13 лютого 2021 року
***
Регочемо вдвох на зупинці, хоч це перехрестя –
Перетином доль – на серцях, наче стигми достоту.
Під небом нічним то ліси, то небачених бестій
Лютневі морози малюють на вікнах висоток.
А поруч вздовж траси – примара, мала повітрулька –
Неначе з дитячої мрії, із казки неначе,
Мандрує узбіччям червона повітряна кулька,
Снігами скрадається, ніби надія, гаряча.
І вірити хочеться: це до самотнього друга
Лютневої ночі, нічого не взявши в дорогу,
Крокує омріяне щастя крізь темінь і хугу –
До тебе, хоч ти і покинув чекати на нього.
А поруч – німі переходи, і стіни, і сходи –
Харчевні нічні, де торгують глінтвейном і пловом.
І треба затихнути тільки й затримати подих –
Щоб часом його не сполохати жестом чи словом.
У передчутті, що торкається серця щасливо,
Тихенько зітхати і снити ночами тривожно.
Про це небувале, про ще не народжене диво
Не те що сказати – помислити поки не можна.
13 лютого 2021 року
Квітень 4, 2021, 20:39
Голоси (1)
Жінка-кішка
Finita і смерть – так палають лялькові будинки.
Розтерзане серце навалою болів і криз.
Ти знаєш тепер, як з-під ніг вислизає карниз.
В засніжену прірву зриватися спиною вниз –
Мов яблуко, лезом розчахнуте до серцевинки.
Розбитися вщент – наче дзеркало, вся, до останку.
Дивитися в зоряне небо з могили двора.
І враз – розсміятися. І захотіти сметанки.
І вигнути спину. І зблиснути оком: «Пора!»
Так пізно вмирати і так воскресати зарано.
А в проміжку – вісім – ще вісім! – котячих життів.
Виводити давні пісні карамельним сопрано,
І сяйву зірок підставляти зализані рани,
Клубочками гратися й сильних любити котів.
Минуле розтерзане. Alles, finitа і баста!
Хай люди палають у пеклі душевних пожеж.
А ти, одаліска, гетера, Джоконда і Бастет,
Мов тінь, балансуєш на линвах і гребенях веж.
Ти – відьма і пері – до пари нічним сажотрусам
(О, давня любове, о, болі людські мої, ша!) –
І кухонь зітхання ловити антенами вусів,
І чорні сліди залишати на білих обрусах –
І лиш на світанку згадати – во ім’я Ісуса, –
Що в тілі гнучкому людська причаїлась душа…
…Прийти на засніжений двір, де життя відболіло,
Де стільки кохань в запорошені стоси лягло –
Котячими лапками – так по-людськи і невміло –
Зібрати докупи застигле скалічене тіло,
На серце клубочком лягти – щоб воно ожило.
Щоб дівчинка хмикнула й вибралася із замету
(Лиш присмак за щічкою – начебто сіль і полин),
І вже не згадала нічного шаленого лету,
Струсивши здивовано сніг із розбитих колін.
А сонце у вікна сяйне – переможне крещендо,
І кішку погладить за вушком тендітна рука.
А плата за сльози, за щастя розбитись дощенту –
Надтріснута мисочка пряженого молока.
24 – 25 вересня 2020 р.
Квітень 4, 2021, 20:38
Голоси (1)
Стрічка віршів