Пост успішно перенесено до кошика.
Стежте за нашими оголошеннями
26 жовтня о 16:00
у Національному музеї
літератури України
відбувся
поетично-пісенний вечір
Лариси Вировець
«Маскувальна сітка».
Нові твори на рівноденні
Обіцяний переклад із раннього Антонича!
Зроблено у травні 2020 року.
Зроблено у травні 2020 року.
| Божевільна риба Дзюрить, дзичить, дзюрчить, дзирчить вода, Мелодії грає на каміння флейті, А в білих пін хвилястогривім рейді Риб щічки розцвітають з глибу дна. Над плесо вискочила з них одна, Та, сонця колесом побита в леті, Упала вниз. Відтоді є в хвиль меті Самітна і німа, хоч молода. Поете! Чорний шлях твій, чорна скиба, Не заспокоїть сірини багонце Чужа ржа біржі, гниль коржава гриба. І мрій снуєш сріблясте волоконце, І вверх глядиш, мов навіжена риба, Яка побачила хоч раз вже сонце. |
| The Crazy Trout A river purls and curls and swirls and purrs, And plays а canto on the stony horn. And, in the white-mane raid of chilly morn, The eyes of trout peep from behind the spurs. Over the reach one trout – oh, what a scorn! – Has jump’d; but, hardly stung by sunny burs, He’s fallen down. From thence, in wavy stirs He’s only one, so lonely and forlorn. You poet! Black is your road trodden out, For neither money flows nor city steams Would be so precious things to worry ‘bout. You keep on spinning silver threads of dreams, And look up high – just like a frenzy trout Who’d ever seen the sun over the streams. |
Серпень 18, 2021, 17:21
Голоси (1)
Вестерн
« – Ручуся, ви обома руками тримаєтеся за Біблію.
Готуєтеся до кращого життя?
– Чого і вам бажаю.
– Я не кваплюся. І вас не кваплю».
Х/ф «Людина з бульвару Капуцинів»
Візник наш, напружений, мов струна,
Ловив неймовірний шанс.
Під місяцем повним погоня нічна
Розхитувала диліжанс.
Пітьма налетіла, як Чорний Джек,
Нас вистеживши із круч.
Спитала мене: «Схопилася вже
За Біблію обіруч?»
І замість оплакувать юні дні,
І замість упасти навзнак,
Я глянула в очі орлині її
І просто сказала: «Так».
А там, де захід недавно згас,
У травах вили шакали,
І наш перехняблений диліжанс
Трусили її васали.
І тьма запитала, в кутиках вуст
Ховаючи усміх лукавий:
«Боїшся мене?» Я сказала: «Боюсь,
Та є й важливіші справи.
Є безліч обов’язків і тривог
І ще не втілене диво.
А головне – є у мене Бог,
І радісний, і співчутливий».
І тьма здивувалася: «Залюбки
Послухаю іншим разом.
Ти кажеш речі цікаві такі,
Які й не збагнеш одразу».
Сказала пітьма: «Поспішаю, жаль!»
Ми нині з тобою квити.
Я рада буду сховати сталь,
При вогнищі погомоніти».
І геть полетіла. І місяць зблід.
І зграї її чорноперій
Ми довго-довго дивилися вслід –
У даль нескінченних прерій.
Аж поки там, на дальніх плато,
Не зникли хижі плюмажі.
І знала вона, що, крім мене, ніхто
Про неї так не розкаже.
І довго відлунювала далина,
А ніч незабаром зникла.
І думала я: якби не вона,
То як би пізнала я Світло?
12 червня 2021 р.
Червень 18, 2021, 20:26
Голоси (1)
Бульварний роман
Коли іще міцні і зуби, й кості,
А за вікном – буремні дев’яності,
А друзі люблять забігати в гості –
Погрітися під «Аббу» і «Бітлів», –
Тоді у лампи світляному колі
У дідовій квартирці на Подолі
На себе можеш приміряти ролі
І рокера, і автора хітів.
А зранку у підвальчику на Спаській
Ти виливаєш «профілі і маски»
У формах, що поцуплені з заводу
(В анамнезі у вас – ливарний цех).
І тішать тільки мрії про свободу
І друг-провінціал (вогонь – на вроду) –
У нього алергія на негоду
І вірний мотоцикл – червоний чех.
І кажуть всі, що піде він далеко –
Вкладатиме в музеї і в аптеки.
Ти не дивись, що зараз – обмаль «срєдств».
Зате ідей у нього – цілі ріки
І подруга бальзаківського віку –
Красуня з Академії мистецтв.
Коли гаруєш ти не за зарплату,
Купити треба спершу, щоб продати,
І бажано не втрапити за ґрати
(У джунглях цих велике діло – фарт).
Життя іде – а хочеться співати,
Та так, щоб стадіони шматувати.
І день повзе – а хочеться літати,
Та так, щоб звідси – і аж на Монмартр.
А сенс буття, як завжди – по дотичній –
В щоденній веремії макабричній,
Грудневій ожеледиці столичній,
Далеких пострілів нічній луні.
І голосом підпільного дублера
Стара вахтерка, парка і мегера,
Тебе вітає з будки, як з печери,
Де Вероніка Кастро – на стіні.
Кули ж пливти – у Штати чи в Ізраїль?
Під сонцем Полінезій чи Австралій,
Де тільки й ждуть зухвальців і каналій,
Твій вигорятиме русявий чуб?
Ще буде все – і щастя, і омани,
І велетенський подих океану,
І перші оплески, і перші рани,
Мільйони шансів і мільйони згуб.
І з безвісті поставши, як зі схрону,
Ти висадиш у небо стадіони.
Тебе чекає рокерська корона
І Вікіпедії пласка стаття.
А поки дні – як Робінзона мітки –
Пливуть собі в нікуди і нізвідки –
То репетиції, то заробітки,
І жити як, не знаєш до пуття.
А поки як на блазня-недоріку
Чужа любов бальзаківського віку
(Озватися до неї – і не мрій),
Така зваблива й лагідна нестерпно,
В холодну забігаючи майстерню,
На тебе гляне з-під іспанських вій.
28 травня 2021 р.
Травень 28, 2021, 20:24
Голоси (1)
Дівчині
Так от, послухай, міс Невідомо-Хто,
ти боягузка.Ти боїшся того,
що люди закохуються
і належать одне одному.
Х/ф «Сніданок біля Тіффані»
Зізнайся нарешті, що завжди з тремтінням в душі
Ти йшла поміж люди і чемна була через силу,
Що чвари сімейні, хрестини і будні чужі
Тебе й дратували, і надили, й злили, й манили.
І в серця печеру, де триста поховано лих,
Де болі одвічні – приручені майже і свійські,
Пускала роками не тих і вітала – не тих,
Готових і руки умити, й піти по-англійськи.
В сердечнім звіринці, де стіни – з прозорого скла,
Болючі поразки жили у клітках золочених –
Сусіди-нарциси і фурія – втілення зла,
Стрункі однороги, і змії, і сфінкс-наречений.
Та ти і сама (бо сама собі – пекло і дім),
Слабка, мов дитя, й бездоганна, мов храми афінські,
Так ранити вміла, так мстилася сфінксам своїм,
Бо сфінкси – не люди й поводяться також по-сфінськи.
І наче платівку затерту, крутили тобі
Якусь маячню про стару і розбите корито.
А ти розридалась. І в гніві, в натхненні, в журбі
Повстала – й чудовиськ своїх спромоглася звільнити.
…Вирівнюєш подих, де тіні лягли навскоси,
Де теплі стежки і сп’янілі від сонця ворони,
І посуду брязкіт, і жваві людські голоси
Ти жадібно слухаєш під незнайомим балконом.
І в місті, з якого тікає похмура зима,
Уперше розплакавшись, грюкнувши вперше дверима,
Ти раптом збагнеш: перепони віднині нема
Між віршами – й кухнями і між тобою – і ними.
У місті, де вигнули спини високі мости,
Де сказано все щодо вічності й щодо любові,
У місті, де стільки прожито, зустрінеш і ти
Простого і доброго, й щирого – з плоті і крові.
Ти легко зітхаєш. З чиєїсь легкої руки –
Така ж, як вони – з Коломий, Корчуватих, Нечимних,
Де гніваються, де кохають, де б’ють тарілки –
І миряться тихо, й сміються на кухнях вечірніх.
23 березня 2021 р.
ти боягузка.Ти боїшся того,
що люди закохуються
і належать одне одному.
Х/ф «Сніданок біля Тіффані»
Зізнайся нарешті, що завжди з тремтінням в душі
Ти йшла поміж люди і чемна була через силу,
Що чвари сімейні, хрестини і будні чужі
Тебе й дратували, і надили, й злили, й манили.
І в серця печеру, де триста поховано лих,
Де болі одвічні – приручені майже і свійські,
Пускала роками не тих і вітала – не тих,
Готових і руки умити, й піти по-англійськи.
В сердечнім звіринці, де стіни – з прозорого скла,
Болючі поразки жили у клітках золочених –
Сусіди-нарциси і фурія – втілення зла,
Стрункі однороги, і змії, і сфінкс-наречений.
Та ти і сама (бо сама собі – пекло і дім),
Слабка, мов дитя, й бездоганна, мов храми афінські,
Так ранити вміла, так мстилася сфінксам своїм,
Бо сфінкси – не люди й поводяться також по-сфінськи.
І наче платівку затерту, крутили тобі
Якусь маячню про стару і розбите корито.
А ти розридалась. І в гніві, в натхненні, в журбі
Повстала – й чудовиськ своїх спромоглася звільнити.
…Вирівнюєш подих, де тіні лягли навскоси,
Де теплі стежки і сп’янілі від сонця ворони,
І посуду брязкіт, і жваві людські голоси
Ти жадібно слухаєш під незнайомим балконом.
І в місті, з якого тікає похмура зима,
Уперше розплакавшись, грюкнувши вперше дверима,
Ти раптом збагнеш: перепони віднині нема
Між віршами – й кухнями і між тобою – і ними.
У місті, де вигнули спини високі мости,
Де сказано все щодо вічності й щодо любові,
У місті, де стільки прожито, зустрінеш і ти
Простого і доброго, й щирого – з плоті і крові.
Ти легко зітхаєш. З чиєїсь легкої руки –
Така ж, як вони – з Коломий, Корчуватих, Нечимних,
Де гніваються, де кохають, де б’ють тарілки –
І миряться тихо, й сміються на кухнях вечірніх.
23 березня 2021 р.
Квітень 4, 2021, 20:42
Голоси (2)
Задвірки
Коли наздожене скорбота світова,
А на душі незатишно і гірко, –
Не Зевс, не Пан і не вода жива –
Мене рятують київські задвірки.
У них чаїться ніжна давнина,
Живе луна і мудроокі кицьки,
І затуляє цегляна стіна
Чи то стару церковцю, чи двірницьку.
У нетрях цих своїх впізнаємо,
Мов перших християн – за знаком Риби,
І, як вино причасть, глінтвейн п’ємо
Там, де вітри хисткі хитають шиби.
Удень дрімають ці старі двори,
Пліткують, кволенькі плекають квіти,
А уночі за виграшки згори
Зірки притягують, немов магнітом.
І можна обійняти небеса
У діамантових колючих цятках
І прослизнути непомітно за
Сарайчика відхилені дверцята.
І попиваючи коньяк чи ель,
За кресленнями на дереворитах
Тут можна міжпланетний корабель,
Не привертаючи уваги, спорудити.
І стартувати звідси – аж на Марс,
Та так, що жоден не помітить це собака.
(І я могла б заримувати «Марс» і «фарс»,
Та рима вже забита Пастернаком.)
Тут забуваєш і печаль, і зло,
Усе, що не збулося й відболіло,
Усе, що ніжним і живим було
І що любов’ю стати не зуміло.
І, може, тільки спогад долетить
І подих млявого, п’янкого літа –
У ці двори, та й то – лише на мить –
Як позивні сумної Аеліти.
5 березня 2021 р.
А на душі незатишно і гірко, –
Не Зевс, не Пан і не вода жива –
Мене рятують київські задвірки.
У них чаїться ніжна давнина,
Живе луна і мудроокі кицьки,
І затуляє цегляна стіна
Чи то стару церковцю, чи двірницьку.
У нетрях цих своїх впізнаємо,
Мов перших християн – за знаком Риби,
І, як вино причасть, глінтвейн п’ємо
Там, де вітри хисткі хитають шиби.
Удень дрімають ці старі двори,
Пліткують, кволенькі плекають квіти,
А уночі за виграшки згори
Зірки притягують, немов магнітом.
І можна обійняти небеса
У діамантових колючих цятках
І прослизнути непомітно за
Сарайчика відхилені дверцята.
І попиваючи коньяк чи ель,
За кресленнями на дереворитах
Тут можна міжпланетний корабель,
Не привертаючи уваги, спорудити.
І стартувати звідси – аж на Марс,
Та так, що жоден не помітить це собака.
(І я могла б заримувати «Марс» і «фарс»,
Та рима вже забита Пастернаком.)
Тут забуваєш і печаль, і зло,
Усе, що не збулося й відболіло,
Усе, що ніжним і живим було
І що любов’ю стати не зуміло.
І, може, тільки спогад долетить
І подих млявого, п’янкого літа –
У ці двори, та й то – лише на мить –
Як позивні сумної Аеліти.
5 березня 2021 р.
Квітень 4, 2021, 20:41
Коментарі (1),
Голоси (2)
Стрічка віршів