Наллю собі солодкого вина —
і вже не гірко!
Іскриться ліхтарями далина
і сяє зірка.
Пливе собі, мов білий пароплав
по чорних хвилях.
Десь поїзд заквилив і застогнав —
мартин безкрилий…
На смак солодка буде в мене ніч,
а день — як вийде.
Із пам’яті зникає сонм облич
і вітер виє.
Я навіть не скажу «стривай, зажди!»,
услід не гляну.
Хай снігом заміта твої сліди —
тобі вже я не…
Не втримаю і слова не скажу.
Означить лютий
у долі недоторкану межу,
щоб далі бути:
щоб ранки усміхалися мені,
ясні й урочі,
щоб зірка пропливала у вікні
моїм щоночі.