Жила і не знала,
що ти молода і красива,
хоча вже й не п’ятий
десяток стриножених літ!
Та сад знову квітне,
й весні опиратись несила.
Знов ластівка серця
тріпоче і рветься в політ.
І хай тільки в слові причина,
проронене слово,
мов зернятко, в душу
упало і в ній проросло.
А ластівці що?
Їй би — небо ясне світанкове
та сонце, та вітер,
та власне надійне крило.