Коли на чотирьох жаских вітрах
Розп’ято сім’ї Криму та Донбасу,
Коли долають волонтери страх
І відстані на вбивчих східних трасах,
Коли усі гуртом плетуть сітки —
А не плітки — бабусі та дівчата,
Коли буває, що й чоловіки
Мовчати вчаться, щоб не закричати,
Коли від крові очманілий смерч
Країну тягне в прірву, в есесери,
Коли збирають не «собі на смерть»,
А на чиєсь життя пенсіонери,
Які тобі, земляче, сняться сни?
Які тебе виснажують тривоги?
За двісті кілометрів від війни,
За тисячі смертей від перемоги…
Дякую, Оленко!
Якось мені мало пишеться, але теж добре плачеться тепер.
Ларисо, я плачу. Слів немає.