З оцих дрібниць, цієї рути-м’яти,
із безладу у збуреній душі
народяться не кляті і не м’яті
слова.
Ти їх у ніч прошепочи.
Нехай торкнуться чорних оксамитів,
і пурхнуть у прочинене вікно.
Як ті джмелі, – зберуть належне мито
і відлетять –
і буде все одно
тобі, чи ти тримаєшся за стіни
обійстя,
чи воно уже пісок,
і чи від власної тікаєш тіні,
чи з попелу ілюзій і казок.
Мовчи, не умовляй себе: дарма!
Бо, вір-не вір –
пробив годинник час твій.
Є ви удвох.
Й у світі більш нема
нічого, важливішого за щастя.
Дані опрацьовуються...