Він, певно, розмовляє із дощем
і той щось лопотить йому у вуха.
Він розуміє, він уміє слухати —
про сцену, про героїв і нікчем,
про людський біль, про щастя та біду,
про ніжний шепіт милої вночі…
Він чує дощ.
До чого я веду?
Хай небо теплі шле йому дощі!
Грибні й легкі, прозорі, осяйні —
без крижаного сумніву-жалю.
Нічого так не хочеться мені:
він любить дощ.
І я люблю…
Люблю.