Розчинна сутінь — мов духмяна кава,
парує, вабить, але вже холоне.
Хрумкого снігу пінка золотава
вечірніх вулиць всотує неони.
Скажи мені на милість, давній друже,
єдиний мій, заклятий, неповторний,
навіщо і вороже, і недуже
це місто дме в тромбони та валторни?
Навіщо з усієї пнеться сили,
замилює незрячі наші очі?
До нас жили тут і до нас любили,
тепер толочить нас воно і точить!
Морочить нас… Неначе десь за рогом,
за тим провулком, за чудним фасадом,
за жовтим снігом, довгим епілогом
засяє раптом щастя зорепадом.
…Проспекти й парки, цвинтарі, книгарні…
Лікарня, перукарня, буцегарня…
Нарешті ось провулочок охайний…
Та й тут — не зорепад. Лише кав’ярня.
2012