Розщедривсь грудень нинішній на сніг.
І мов прийшли проситись на нічліг —
баби зі снігу.
Як ті, що в половецькому степу
у камені спокутують сліпу
красу і втіху.
Ялинки сяють із усіх вітрин,
здіймає вітер хугу догори,
гілки колише.
Чекання блиск в очах у дітвори.
Лиш Миколай нарік себе старим
і просить тиші.
На зламі року в найтемнішу ніч
кажу собі: «печаль свою облиш,
життя триває.
Минуться ніч і холод, і війна,
як все колись зникає і мина,
а ти — жива є!».
Ще буде сад буяти повесні,
ще буде, певно, солодко мені
із тим, жаданим.
І обертом ще піде голова…
Згадає баба, що не снігова,
І вмить розтане.
Дані опрацьовуються...