Слова мої — пожовкле листя —
злітають в сутінковий дим,
на землю, від дощів драглисту
лягають килимом рудим.
Зоря покликала єдина,
чи небо звабило в політ?
Я, мов осіння горобина,
вас відпустила з кволих віт.
Жовтневий вітер ще не вирок,
але гряде насамкінець
сезон зачинених кватирок
і усамітнення сердець.
І що, слова, — яка ціна вам?
Кому ця розкіш золота?
Листвою замете канави —
мені лишиться досконала
і безсловесна німота.