…дивляться з темних небес
загиблі поети й герої –
всі ті, що поклали життя за майбутнє твоє.
С. Фоменко
Рипнуть іржаві ворота. Браму прочинено, йди!
А на обличчі скорбота: вільно іти — та куди?
Так і собака, що змалку знав лиш ціпок та ланцюг,
жде від хазяїна знаку, дозволу взяти оцю
зроду небачену волю, звичний почути наказ,
здобрений опіком болю вкупі з командою «Фас!».
Так малолітній злочинець марить майбутнім життям,
але дверей не прочинить, кроку не зважиться сам
від буцегарні ступити, вбік відійти від біди.
Ліпше украсти чи вбити і замітати сліди
звичною стежкою далі: бійка, горілка, тюрма…
Де ж його мрії зухвалі? Світлі надії?.. Нема.
І роздирають надвоє, сповнюють болем ущерть.
Злодії, горе-герої тягнуть на муку, на смерть.
Матінко, сива й убога, де ти згубила синів?
Довга на волю дорога, й овид уже потьмянів…
Йди ж! Хай у місячнім сріблі вкажуть дорогу сліди.
Дивляться з неба загиблі, кажуть: Не бійся! Іди!