Прощавай, смішна моя химеро,
мій наївний світе, прощавай!
Зникли з мапи всі твої озера,
на левадах вижовкла трава.
Згіркли води у старих криницях,
впала тиша на ліси й гаї.
Вже ані зозулям, ні дзвіницям
не злічити сумнівів моїх.
Давніх чарів присмак гарбузовий
губиться між струхлих сторінок.
Не відродить їх, не збудить знову
твій, уже негаданий, дзвінок.
Дані опрацьовуються...
Дякую, Оленко! Химера майнула, але не зникла.
Тепер писатимуться незвичні вірші. Все ж вірші допомагають пережити певні моменти життя…
Гірчинка світлої душі… Не гіркота, а гірчинка, бо химера майнула і пропала, а світ душі — залишився.