Я не до Вас зверталась: Ви були
картиною в художній галереї,
і я зачудувалася, коли
спинилась випадково біля неї.
Не Вас тоді чекала я, не Вас.
Але очей зваблива золотавість
підносила мене, і я щораз,
у неї, наче в небо, загорталась.
Не Вами пам’ять повнилась моя —
іконою святою сяяв простір.
Хтось тихо Ваше вимовив ім’я —
і я стояла, мов незвана гостя,
не знаючи, куди себе подіти,
згубивши враз думки і лік рокам…
Нам вірші залишаються, як діти,
та я не Вам писала їх, не Вам.
Хоча тоді я ще цього не знала.
Земля вертілась, і курився шлях,
але було життя уже замало,
і миті розсипалися на прах.
І все в мені тоді кричало: «Зайва!»
Та я погано вірила словам.
І ось тепер у непідкупне завтра
не Вам я шлю запрошення.
Не Вам.
Одна з найкращих Твоїх поезій, Ларисо! Перечитую її – і щоразу чаруюся і завмираю, вражена, над останніми рядками. “Непідкупне завтра” – який повновагий образ! Як серед хімічних елементів є легкі й важкі, а є найважчий з усіх – уран, так і тут: оце “непідкупне завтра” переважує всі чари романтичної закоханости, переконує так само безумовно, як аксіома, і перемагає.
Дякую, Оленко!