Мене нема. Мене давно нема.
Я зникла поступово, непомітно,
вимогам цього світу
непідзвітна,
невпізнана, не спіймана, німа.
Кажу собі: «І це колись мине,
як все минає, як життя минає».
І я живу ще,
хоч мене немає.
Крізь мене небо світиться льняне.
Крізь мене шурхотять рогіз і верби,
і спритні пробігають ящірки.
Їх вже не вернеш,
і мене не вернеш:
не спиниш плин прадавньої ріки.
І це минеться. Я прошепочу
свою любов
до вас, мої далекі.
У вирій відлетять мої лелеки,
і ніч погасить небо, як свічу.
Дякую, Оленко! Не чекала такого позитивного коментаря. Дай Боже подолати цю смугу…
Мужність сказати “мене немає” означає щонайпереконливіше ствердити: “Я — є”. Ларисо, ти є і будеш! Твої вірші, навіть овіяні смутком, — прекрасні. А в житті хай смутку буде якомога менше…