Сітку сплітати, як вірша: уперто, потроху,
вузлик за вузликом і за рядочком рядок.
Зійде зелено-барвисте начиння «грядок»
і замаскує собою шалену епоху.
Скриє цей світ, що давно потребує ремонту.
Скриє героїв від нього — від смерті, від ран…
Думаєш, хлопці? Там кожен із них — ветеран.
Думаєш, що це за лінія? Лінія фронту.
Сітка моя маскувальна… І поки плету я
поки затято затягую грубі вузли,
все, що в мені ви, напевно, збагнути б могли,
біль та сум’яття, що глибоко в душу лягли,
рухи живої душі цим плетінням маскую.
Ларисо, дякую! Ти написала це за всіх українських плетільниць маскувальних сіток, які вплітають у ті сітки власні тривоги й надії. Опоетизувала те, що й мені увійшло в душу.