Квітка дурману

Над головами — марево золоте:

сиплеться листя, наче слова у рими.

Сад засинає. Тільки дурман цвіте:

він же індійський, він і не чув про зими.

І грамофони білі іще тремтять,

повняться джазом літніх п’янких мелодій,

та відвойовує осінь за п’яддю п’ядь,

холодом дихає: «Часу немає! Годі!»

Що тут лишиться, коли промине цей час,

квітка засохне, дивна і хвороблива?

Що тут лишиться після безжурних нас —

трунок дурману, марне чекання дива.