Над головами — марево золоте:
сиплеться листя, наче слова у рими.
Сад засинає. Тільки дурман цвіте:
він же індійський, він і не чув про зими.
І грамофони білі іще тремтять,
повняться джазом літніх п’янких мелодій,
та відвойовує осінь за п’яддю п’ядь,
холодом дихає: «Часу немає! Годі!»
Що тут лишиться, коли промине цей час,
квітка засохне, дивна і хвороблива?
Що тут лишиться після безжурних нас —
трунок дурману, марне чекання дива.
Чудовий текст! Це саме та Лариса Вировець, яку я колись полюбила: філософічна, стильна, з чуттям образу і мови.