Зривається серце в провалля
і гупає в грудях, дурне,
і очі твої вогнепальні
тримають в полоні мене.
Безглуздо отак закохатись! —
Сама себе тихо кляну.
А джмелик гуде волохатий
про тричі можливу весну!
Її надолужують з ночі
дзвінкі солов’ї за вікном,
і сиплються зорі пророчі
у сад золотим бурштином.
Ларисо, якою чистою, свіжою, молодою закоханістю віє від цих рядків!
Дякую, Оленко! Сама від себе не чекала.