І де ж ти досі був, скажи, ну де?
Коли осіннє прядиво руде
снувалось, розпускалось, зітлівало,
коли життю життя було замало
і йшли роки, як довгий дощ іде.
А я вдивлялась в очі тим рокам,
як корабель вночі без маяка.
Чого шукала – я й сама не знала.
Усе минає – от воно й минало,
та ось в руці твоїй – моя рука.
І затишно, і тепло на Землі,
і з мандрів повернулись кораблі,
і клинопис улігся на скрижалі,
і дні блищать, мов мамині коралі,
мов краплі на чаїному крилі.
Яким щастям дихає ця поезія! Таким чистим і свіжим, мов на цьому пейзажі — політ чаїної пари над світанковим морем…
Дякую, Оленко!