Колись і я була мамою молодою
і вірила: коли донечки підростуть,
ми справимось разом з будь-якою бідою,
здолаємо з ними будь-яку довгу путь.
Та путь — попід снігом, вряд чи її здолати…
А донечки підростали — й повиростали.
Лишились невивчені аксіоми та постулати,
і зайняті іншими трони, сцени та п’єдестали.
І мчать білі коні з принцами — далі й далі,
і рак на горі не свисне, і мак не вродить.
Давно постирались безкрилі старі сандалі,
а всі чобітки обіцяні — від мавроді.
І дядька немає в Києві та й не буде —
саму бузину лишила у спадок дітям…
Та все ж не журюсь, бо знаю, що кожен грудень
вертає до світла і марить майбутнім літом.
Дані опрацьовуються...