Достатньо й Вашої присутності
у цій добі — одній на всіх,
аби спалахували сутінки
і мерехтів яскравий сніг.
Аби теплішало і тануло,
співалось, мріялось, моглось.
Аби не каменем — літа мені!
Аби жадалось і велось…
Дні пролітають, наче потяги:
тривожний сон, ранковий чай.
І провідниці заклопотані,
й ніде ніхто не зустріча.
Пробігли пагорби та урвища,
міста та села пронеслись.
І звуки музики — бравурні ще,
і серце б’ється, як колись.
Та щось підказує: ми їдемо
в той край, що всіх колись позве,
із усіма святами й бідами.
І вже не вернемось, never…