Три місяці в Надвірній

Це дивовижне місто таїть багато секретів і таємниць.
Може, так завжди буває з містами, які пов’язали свою долю з горами.
А Надвірна, якщо ви не знали, — це ж ворота в Карпати.
Спочатку ви щодня заворожено дивитесь у вікно і дивуєтесь, що гори довкола міста весь час міняють свій колір. Донедавна вони були темно-зелені, потім сині, яскраво-блакитні і навіть фіолетові! Одного дня вони раптом оперезалися шаликами туману і стали світло-сірими. А коли з півдня насунулись на місто дощі, гори розчинились у білому мареві і зникли. Майже всі зникли, крім оцієї, найближчої, яскраво-зеленої, що стоїть на варті біля мосту і влітку щовечора ховає за спину розпашіле вечірнє сонце.
А якось вранці ви підходите до вікна, а там нічого немає. Тобто зовсім нічого: ні гір на обрії, ні самого обрію, ні неба, ні міста, ні навіть сірої багатоповерхівки за вікном, ні дерев, ні вулиць. Віконна рама є, є біла шибка. І все.
Просто у місті сьогодні зранку – туман!
А ще тут є річки, озера, парки, музеї, старовинні замки і прекрасні бібліотеки.
Проживши в Надвірній кілька місяців, можна вже до всього звикнути. Але одного дня ви приходите в поліклініку, займаєте чергу в 45-й кабінет, нічого не підозрюючи, чекаєте на лікаря, а лікар у цей самий час веде прийом в іншому, не менш сорок п’ятому кабінеті з такою ж самою табличкою 45, і ці два сорок п’яті кабінети ніяк не поєднані між собою.
І ви таки знову дивуєтесь.
Майже щодня відвідуючи ринок, ви через місяць раптом усвідомлюєте, що власне ринок знаходиться не зовсім там, де ви думали. І ведуть до нього потаємні непрості вузенькі коридорчики й стежини, густо заставлені дрібними крамничками і жіночками з кавалками домашнього сиру та пляшками ранкового молока в руках. Якщо зрештою ви таки здогадались протиснутися цими лабіринтами, то опинитесь на речовому ринку. І не факт, що здогадаєтесь пройти далі. Туди, де столи повняться ароматними персиками, сливами й виноградом. Де є огірки й помідори по 15 гривень, а не по 45. Де є все, навіть риба, яку ви, наївні, весь місяць безуспішно шукали тут серед ковбас у магазинах фірми «Рибак».
А ще, якщо ви якось, випадково протиснувшись довгою темною алеєю секонд-хенду, зайдете в тупик і від безвиході потягнете на себе ручку зачинених дверей, то вважайте, що перед вами відкрився портал. Ви потрапите у довгий, світлий магазин, наповнений різноманітною потрібною всячиною і пройшовши його наскрізь, крізь такі самі непомітні двері зможете вийти просто на овочевий ринок. Проблема полягає в тому, що потім ви кілька тижнів безуспішно шукатимете ті двері. Хоч якісь із них.
Втім, здається, магазини і непомітні двері без назви — це одна з традицій Надвірної. Через два місяці пошуків ви випадково знайдете потрібний вам магазин готових кулінарних півфабрикатів просто навпроти вікон свого будинку. Ви проходили повз нього щодня…
А вулиці міста, — думаєте, з ними все просто?
Якщо спробувати відшукати потрібний будинок на вулиці Франка, можна зломити собі голову: за номером 28 іде номер 10, за ним – 24, потім 21 і нарешті, ви не повірите: 2. Відразу за ним – 4а і 8...
Вулиця Юрія Федьковича двічі в різних місцях перетинає вулицю 100-річчя нафтовиків і один раз упирається сама в себе. На питання «Де ти зараз?» можна відповісти: «Я на розі вулиць Федьковича».
Не відстає від неї вулиця Дмитра Вітовського.
Є також дві коротенькі паралельні вулиці Стуса.
Основна вулиця Котляревського повторюється ще тричі: у двох паралельних самій собі вуличках і одній перпендикулярній, яка спочатку позначена на мапі як Котляревського, а далі – Крушельницької. Хоча основна частина вулиці Крушельницької в’ється з іншого боку від Котляревського... Тобто вулиця Котляревського приблизно тричі перетинається з вулицею Крушельницької.
А я ж, наївна, якось намагалась запам’ятати, які вулиці ми перетинаємо під час прогулянки!..
Багато вулиць роблять карколомні повороти, щонайменше на 90 градусів, наче намагаючись збити з пантелику переслідувачів, і не міняють при цьому своєї назви.
Вулиця Олени Степанівни переходить в провулки Олени Степанівни.
Їх щонайменше шість... чи сім. І всі шість чи сім називаються «1-й провулок Олени Степанівни»,
бо крім них далі ще є
2-й провулок Олени Степанівни,
3-й провулок Олени Степанівни,
4-й провулок Олени Степанівни,
5-й провулок Олени Степанівни...
А хтось рахував кількість вулиць Гетьмана Мазепи, скільки гілок вона утворила і скільки разів перетинає сама себе?
І — кількість вулиць Шевченка... Щільно забудований квартал, який чомусь має назву Майдан Шевченка, оперізаний з трьох боків по периметру вулицями, які називаються Майдан Шевченка.
Але це не повинно вводити в оману гостей міста, бо вулиця Шевченка тут теж є, і вона починається не з цього майдану. Вулиця Дмитра Сірика, яка кілька разів перпендикулярна сама собі, двічі перетинає вулицю Шевченка.
І провулок Шевченка тут теж є!
Якщо чесно, я підвищила би ставки листоношам цього міста.
І, якщо чесно, я хотіла б жити тут завжди.
 
Вересень 28, 2022, 18:47

Перед лікарнею


Трошки тривожно, але знов треба ремонтувати хребет. І головне, я розумію, що кращим він в мене вже не буде ніколи, бо просто вже нема куди :)  Друзі, бережіть здоров’я замолоду! Ну я  сподіваюсь, що наступного, 2020-го року знову матиму вигляд хоча б такий, як на нинішньому фото. А що? Вишиванки та пошиті мною спіднички мене дочекаються. А мальви зацвітуть вчасно.
"Пора цвітіння мальв і тверезіння глузду...".
Вересень 17, 2019, 7:02

Про дохлих коней


Осипають рожеві тюльпани пелюстки на моє підвіконня і, о диво, з ними осипаються з душі пристрасті, що краяли душу, рвали її — не навпіл — на дрібні клаптики, та все по-живому...
Чому люди так ускладнюють своє життя? Та ще якби ж тільки своє! Розставляють крапки над і, докопуються до суті (наче вона скарб), палять мости, а потім їх знову наводять. Підтримують стосунки, щоб було що з’ясовувати. З’ясовують, щоб було що розірвати. І весь цей фарш нашпиговують власними фантастичними вигадками, приперчують художнім словом, присолюють сльозою... а потім ставлять в духовку і сідають на хвилинку за монітор. Щоб опівночі витягти на чорному противні залишки того, що мало бути (на вибір): справою життя, останнім коханням, найміцнішою дружбою.
А я знову думаю про "дохлого коня" з англійського жартівливого прислів’я (дякую, Люцинко: саме на твоїй сторінці ФБ я його прочитала вперше): "Якщо бачиш, що скачеш на дохлому коні, — злізь".
Злажу з усіх своїх коней, і чомусь згадується російське жартівливе:
"А кони все скачут и скачут, А избы горят и горят".
І чому мої коні завжди дохлі?
Втім, може, вони й не дохлі. Просто — не мої, тому прикидаються дохлими. І я їм вірю.
Піду далі пішки...
Дякую, тобі, доленько! Скоро видам нову книжку. Якби не коні, вона не написалася б так швидко.
 
 
Лютий 7, 2019, 20:25

Про левів


Вчора я знову давала свідчення  у справі про "покотилівського маньяка".
Здається, я вже почала розуміти, чому справа не просувається. :cry:
Сьогодні вночі мені раптом приснилося, що на покотилівській вулиці я рятуюсь від лева з левицею в якомусь вутлому дерев’яному приміщенні, в якому з обох боків не зачиняються фанерні двері. Чи втримала я оборону — не знаю, бо прокинулася раніше від жаху і довго ще не могла заснути.
Це я до чого веду...
Я — практично єдиний уважний свідок деяких подій та речей, і на питання, чи наполягаю я на деяких деталях, відповідаю "наполягаю".
Тож якщо я раптом зникну чи ще щось зі мною трапиться, то не сумнівайтесь: жодного маньяка там не було.
Своєю версією подій, які відбувалися на покотилівському відтинку мереф’янського шосе вранці 2.11.2018 я поділилася тільки з близькими людьми. Втім на цій версії я якраз не наполягаю. Поживемо — побачимо...
І ще на всяк випадок хочу попередити друзів і знайомих: я не маю і ніколи не мала схильності до самогубства. Раптом що...
 
Грудень 14, 2018, 9:08

Чарівне запустіння. Покотилівка-2017.

«Чарівне запустіння», — як назвав колись моє подвір’я один знайомий харківський поет. Втім знімки з телефону тішать око дуже реалістичною передачею кольорів.
З мініатюрного «ставка» під маленькою вербою час від часу долинає кумкання жабеняти. На дощ... Стежками вночі мандрує їжачиха з маленькими їжаченятами.
Арка з трояндами, клематисами і ліхтарем є для мене брамою до власного раю, де вщухають роздратування й біль, зменшується тривога.
Іноді я не розумію, як би я могла жити без свого саду, без кремезних дубів-охоронців, велетенської старої берези та древньої липи, які оточують мій двір з усіх боків і бережуть спокій мешканців і мій.
 
 
 
Липень 15, 2017, 20:29

Романтичний сюрприз


Дівчата, я не знаю, чому треба було робити подарунок інкогніто, але вчора мені був фантастичний сюрприз. Подзвонив хлопець, спитав, куди принести подарунок від невідомої дарувальниці і за дві години вручив мені свіжий букет з 11 троянд мого улюбленого кремово-помаранчевого кольору, загорнутий в химерну мереживну білу сіточку, і півтора кілограми блискучих, наче намальованих, полуниць в упаковці з великим помаранчевим бантом.
Чесно скажу, що полуниці в мене цього року були вперше, та й людей в офісі чимало :), тож сфотографувати цю частину подарунка я просто не встигла.
А трояндами ділюся.
Ніколи не думала, що мене можна так вразити. Настрій запам’ятається на все життя. І якийсь він стійкий... :)
Але ж, може, признаєтесь, кому я маю бути вдячна?
P.S.
Таки знайшлась "винуватиця" мого свята. І на моє прохання надіслала мені моє фото під час того моменту. Я стою трошки розгублена, зніяковіла, але щаслива.
Ось так завершилася моя робота у видавництві «Фоліо». Це був останній тиждень.
 
Травень 28, 2016, 8:38

Яким він буде, 2016?


Це перший Новий рік, коли я почуваюсь абсолютним мізантропом: зовсім не хочеться нікого вітати або чути привітання — навіть від близьких друзів. Хочеться мати багато-багато часу, щоб дивитися у вікно на зміну кольорів, читати хороших поетів і щось писати. Ще не відмовилася б прогулятися лісом з собакою і повалятись в ліжку — не до восьмої ранку, а хоча б до дев’ятої...
Однак в понеділок маю йти на роботу, а тому треба сидіти й працювати над обкладинками та ретушуванням чужих фото. (Де в нас тут смайлики з вишкіреними іклами?)...
Отже новий рік обіцяє бути точнісінько таким самим, як попередній. Принаймні для мене.
З чим і вітаю себе і друзів. Друзі, ви ж сильніші за мене? Зробіть свій рік кращим!
Січень 2, 2016, 19:04

На порозі — 2016 рік!

На порозі — 2016 рік. А я зовсім не готова до нього.
Ранок 31 грудня я провела в новій котельній, де недавно встановили котел на дровах.
Грудень 31, 2015, 19:06

Наші програмісти - найкращі!

Поки я тут скиглила, Марина з Олексієм зробили нам подарунок до Святого Миколая.  :-)
На сторінках з картинами і світлинами тепер з’явилася можливість сортування зображень в альбоми!
Дякуємо!
Грудень 18, 2015, 19:00

18 грудня 2015

Кілька днів тому я вдруге розіслала листи всім авторам нашого "Рівнодення". Цього разу — з проханням нарешті почати користуватись сайтом. Але складається враження, що це місце в інтернеті кимось зурочене. Оля Башкірова подзвонила і знову зникла. Наталя навіть не з’являється.
Вочевидь, дівчата, не так вже й потрібен був сайт?
Почекаємо ще півроку-рік, а тоді щось зміню.
 
Мені мріялося про місце творчих зустрічей, де можна ознайомитись з новими творами колег, розмістити й почитати вірші улюблених поетів, порадитись щодо нового твору і надихнутись, написати щось нове, знаючи, що його прочитають.
Шкода.
Грудень 18, 2015, 18:55


Сторінка 1 з 2 1 2 »