РИНВА

Брат Микола, бляхар, почепив на березу біля хвіртки, навпроти мого вікна, ринву з нержавійки – блискучу і довгу, оздоблену металевим мереживом: «реклама, — каже, — хай замовляють!»
Кому взимку потрібна ринва, та ще й у мороз мінус двадцять? О другій ночі якийсь дядько вліз на паркан і перерізав мотузку, наче горіх зрізав з ялинки. Важке залізо гепнуло, аж задзвеніло, і мені було видно у вікно, як винахідник стрибав у двір за трубою та дерся з нею через паркан.
Постукавши в стінку Миколі, за хвилину я повідомила у кватирку, куди йому слід бігти, аби наздогнати крадія. Спросоння брат вибіг на мороз (думав, що на хвильку) босим і в самих трусах. Біжить він по снігу, в чому був, і горлає в повну темінь: «Кидай! Дожену — уб’ю!» Чолов’яга вочевидь повірив,  бо метрів за сто кинув трофей на дорозі і втік.
Найцікавіше було водію автівки, що вертався додому о другій годині ночі, коли фари висвітили на засніженій дорозі голого й босого хлопця. Від дихання на морозі з його носа клубочилась біла пара. Він бадьоро крокував назустріч машині в обнімку з величезною блискучою ринвою і щасливо посміхався.
Жовтень 7, 2020, 11:51

Свої

1.
Схожі діагнози об’єднують. Літні жіночки в палаті обласної травматологічної лікарні змовкали хіба що на якусь хвилину, аби перевести подих:
— А в мене ж 140 гусей. Ану їх попатрати! А хлопці мої ще молоді та такі гонорові, куди там!  Не допоможуть. А якщо так залишити — що з тих гусей буде? Вони ж за зиму вполовину схуднуть. Чим я їх годуватиму?
— Отож бо й воно! Мені теж один казав: «Ну нащо тобі та корова? Продай та відпочинь хоч трохи!» А я йому кажу: «Не родився ще той хрін, через якого б я свою корову продала!»
— А доїти ж — поки її помиєш, а вона тебе лизькає… Поперек болить, вогнем пече…
— Та й сіна того поки накосиш…
— А поки поскладаєш… А в мене пай — аж два гектари…
— В мене менше, та однак: буряки поприбирати треба? Треба. А моркву… А кролів нагодувати… І в нас же ще нутрії та кури…
— Чоловік покійний було заллє очі і ну з кулаками! Як я тікала колись від нього: дитину вгорну в те, що під руки трапилось, а сама вже — в чому була, неважливо. Аби дитина того не бачила… А він уп’єть та уп’єть… Допилися вони вже зі свекрухою разом. Я обох поховала.
— Дочечка тепер каже: «Мамо, я так тебе люблю»… І онучків маю двоє вже. Малий оце якраз пішов. Такий смішний!
— І мої вже бігають. То їм велосипед купи, то самокат.
— Та й жити ж хочеться, щоб як у людей: щоб і газ у хаті, і тарілку для телевізора почепити, ну й там ремонт зробити… Ото й гаруєш змалку, щоб як усі…
— А Ви чим, Олено, заробляєте? Ви таки змусили нашого анестезіолога говорити українською, — жінки всміхнулись, — він з усіма російською говорить, а з Вами перейшов на українську.
— Та я наче нічого для цього й не робила… Він сам перейшов. Я просто говорю як говорю. Як завжди...  Чим заробляю, питаєте? В основному — у видавничій справі: книжками займаюсь. Оце слухаю вас: така мова гарна! Трошки різниться куп’янська від лозівської, але однак рідна. Я квіти теж люблю, як і ви. У мене все подвір’я в квітах, і підвіконня теж усі горщиками заставлені. Там і монстери, й бегонії. Сукуленти люблю різні… А скажіть мені, що, гарбузи вже пора збирати? Бо мороз обіцяли вночі. Пора? Ой, зараз подзвоню чоловікові, хай позаносить. Я їх і не саджала раніше, а цього року зважилась, так вони такі розкішні вродили — хоч малюй! Шкода буде, якщо померзнуть.
— А болить же як! Дохтурь каже: «Дотягла з операцією, тепер не плач! Де ти, бабо, раніше була?»
— Та отож. Нічого, ось повставляють нам шурупи в спину, будемо залізні леді.
— Еге ж, археологи колись розкопають, подумають: «Що то воно за люди такі були з шурупами в сраці…»
— Та добре, як археологи. А як оті металошукачі чортові відкопають? І на цвинтарі полежати не дадуть спокійно…
 
Наступного дня до палати увійшла скособочена, але метка жіночка:
— Здравствуйте! Я к вам в палату перехожу. Вероника меня зовут.
І заторохкотіла в свій смартфон:
— Представляешь, они здесь все приезжие. Только я местная. Я тут все знаю... Врач сказал, операция в понедельник.
Поміняла місцями чужі харчі в затісному холодильнику, аби покласти свої, пошвендяла з десяток разів палатою в новеньких яскравих біло-червоно-синіх босоніжках, домовилася з лікарями і на вихідні поїхала додому відсипатись.
— Якась ця наша Вероніка — не наша…
Хтось усміхнувсь:
— Може, тому, що пізніше прийшла до нас.
— Та ні. Ось Оленка — своя, це ж відразу видно. А вона ні.
 
2.
Щодня забирали на операцію когось одного. Наступного ранку решта намагались чимось допомогти кволій жінці, привезеній медсестрами з реанімації.
— Ну нічого, треба ж і тобі колись королівною побути хоч трохи, бо коли б ти ще…
— Оце й на троні трохи покатаюсь. А на рентген, сказали, завтра з вітерцем повезуть, і каталка ж м’якенька: лежи собі та мрій!
Жінки охоче виповідали загалу всі свої давні прикрощі та образи, всі родинні негаразди. Слухали уважно, співчували.
— Молодшій сестрі мати все купувала, що та схоче: хочеш велосипеда — на тобі велосипед, хочеш — на тобі гітару. А мені каже: «Тобі ні, бо ти не заробила». А я ж мала, мені теж хочеться. Отака мати в мене. Я й сіна навезу, і їсти наварю, і корову випасу, а вона поїде по своїх концертах і потім всім тикає під носа фотки: «Оце я в районі співаю, а це нас возили на празник». А воно мені треба, її концерти? Я ось тільки місяць як почала розмовляти з нею, а то ж не спілкувалися багато років. В мене сім’я, діти. Накрутишся біля корови, що світу божого не бачиш, а вона зі своїми концертами».
Жінки з осудом прицмокували і гудили погану матір:
— Ну тобі й дісталося, Наталочко, бідахо…
Розмова легко перетікала з нехитрого сільського побуту на давні дівчачі мрії, з них — на ремонт хати, на таких жаданих і непосидючих дітей, онуків, домашніх тварин. У напівсонній задусі можна було почути кілька діалогів відразу, окремі слова мішалися, складалися в ледь чутні речення.
— А він раптом загарчав на дитину! Я його тоді — в мішок і крізь мішок йому штрикнула два уколи. Він же мені довіряв, він мій собака був, домашній, тож не опирався. Уколи зробила — тріпнувся та й затих. А тоді прикопала та й усе.
Шепоти стихли.
— Нащо ж ти так, Наталко? Це ж був твій друг…
— А чого він гарчить на дитину? Я ж не знаю, що йому потім здумається…
Настала тиша.
Наступного дня одна з жінок з ледь помітним викликом у голосі довго розповідала іншій, як вона любить свого руденького таксика, як ходить з ним по гриби і щодня миє йому лапи. Інші слухали і схвально кивали головами. Виявилося, що в багатьох є домашні улюбленці. Очі співбесідниць потеплішали, розмова наповнилась іменами котиків та собак…
Одного дня провідати Наталку приїхала стара мати зі своїми концертними «фоточками» і відеозаписами в телефоні.
— А що? Не все ж мені возитися вдома з цеглою та цементом! Воно ж таки важко: ану все життя — то город, то худоба! То копійчину якусь заробляєш, то хату будуєш, бо ж дітям десь треба жити. Ніколи його не добудуєш і всіх грошей не заробиш, а душа ж іноді й празника просить. Оце наш художній колектив, співаємо народних пісень… Гарний костюм тут у мене? — Вона ходила від ліжка до ліжка, охоче підносила жінкам до обличчя свій смартфон, тицяючи пальцем в екран, і вмикала відео. Аж поки показала все й задоволена поїхала додому в село.
— Молодець твоя мати, — озвався хтось із жінок.
— Отож замість щось путнє робити — ходить развлєкається собі, а ти, дочко, працюй! — пробурмотіла працьовита дочка.
Втім, очевидно було, що єдність таких схожих у своїх вподобаннях та нещастях жінок трохи похитнулася.
 
3.
Часу на розмови було вдосталь. З них поставали прикмети сільського побуту: сміття, прикопане біля двору або й не прикопане, просто звалене під деревами через дорогу (не наймати ж машину за власні гроші!), вигнаний із двору старий собака (бо яка з нього вже користь?), часті крадіжки худоби заїжджими, а то навіть і сусідами, та й просто давня звичка тягти все, «що погано лежить»,  нечисленні сільські розваги, обмежені застіллями, пиятикою та російською естрадою в супроводі  російської ж телепропаганди…
— А що ви ото весь час читаєте, Оленко? — якось спитала одна з жінок.
— Візьміть і ви почитайте. Ось у мене ще є книжка цікава, вам сподобається, і написана легко.
— Знаєте, — сказала та за кілька днів, повертаючи книжку, — щось я не можу таке вчитати, вибачте. Не второпаю, про що воно.
Охочих читати цікаві книжки в палаті більше не знайшлося, і Олена замислилась, як це так буває, що люди розмовляють однією мовою, мають багато спільних вподобань і водночас не розуміють простих речей. Власне навіть не цікавляться ними.
 
«Не наша» Вероніка повернулася з дому і до самої операції торохкотіла по телефону про подругу з Німеччини, про супермаркет «Ашан», який в Росії працює вже давно, а в Україну, на жаль, цивілізація приходить довго. Про якісні німецькі шурупи для хребта за вісімдесят тисяч гривень, які — це ж усім відомо — набагато кращі за китайські, хоч і дорожчі вдвічі.
— А врач спрашивает, укрáинские не будем ставить? — сміється. — Нет, что вы, укрáинские, ха-ха, конечно, нет.
Жінки примовкли і уважно дослухались до опису переваг нової душової кабінки й переліку побутових досягнень успішної харківської родини. Цікаво, про що думала кожна з них? Що грошей з проданого на базарі за останній рік молока не вистачило б на такий омріяний добробут? Що саме такий плазмовий телевізор вони з чоловіком хотіли придбати вже давно, бо якось нуднувато в хаті вечорами, і поговорити нема про що, якщо онуків давно не бачили? Чи про те, що зрештою, в кінці життя, всі вони заберуть з собою хіба що оці дорогі титанові шурупи в хребті, зароблені власним горбом: хто чотири, хто вісім, хто аж десять… І неважливо буде, які вони: китайські, українські чи німецькі.
 
Олена ж думала про те, що слово український має наголос на ї. Про те, що в неї вже років із п’ятнадцять немає телевізора і це їй не заважає. Що крадіжки — то майже традиція, законсервована в мозку з радянських часів, і тому вони навіть не вважаються великим злочином. А ще про те, що їй ніколи не буває нудно. Ні з чоловіком, ні з друзями, ні на самоті. Іноді люди, думала вона, все життя женуться за недосяжною метою. А що, як ця їхня мета хибна? І цього не втямиш, доки не розігнешся…
 
4.
— Завтра знімаємо шви, і готуйтесь на виписку, — сказав Олені на обході лікар.
Відтоді час потік, наче молоко, тричі розведене водою. Його стало багато і змінився його смак.
Вероніку забрали в операційну, і жінки нарешті змогли вголос висловити своє невдоволення безцеремонністю, з якою вона без дозволу порозтикала всі чужі баночки з кефіром та супчиком на нижні полички холодильника, і тепер без допомоги неможливо взяти їх звідти, бо «в кожної ж спина». Не нагнешся.
Що об’єднує людей найдужче, так це, напевно, жарти. Ні до, ні після операції спільний регіт не змовкав. Напевно, це була найвеселіша палата на всю травматологію. Коли почуваєшся безпорадним і змушений годинами лежати в ліжку, веселить геть усе:  і згадка про неочікувану здибанку з солдатом у кукурудзі, і розмови про тату й пірсинг перед спільним майбутнім походом на дискотеку, і кумедна молодеча переконаність у власній звабливості.
Молоко часу таки збігло, вечір загус і за вікном загуркотів грім. Блискавки освітлювали напівтемну палату, гроза набирала сили.
Не спалося. Кожному думалось щось своє, але було якось трохи тривожно.
— Ой, як гримить! Чи будинок встоїть?
— Чуєте, літак гуде? Ось бомбитиме!
— Та чи ти дурна? Тут аеродром недалеко, то й гуде.
— А я ото не можу дивитись, коли в нас за селом солдати їздять. На танках, з автоматами, страшні такі. Я все боюсь, що вони нас постріляють. Бо для чого вони туди приїхали?
— Еге ж, вони, певно, й стріляють, бісові діти. Ми ж не знаємо. А ще ж пиячать. І тягнуть собі все, що погано лежить. Того й гляди, ворота вкрадуть. В сусіда було потягли.
— І кому ця війна потрібна? Хтось гроші собі на ній заробляє. Жили собі добре без тієї війни...
— Кажуть, «Батьківщину захищати». Від кого її захищати? Мене, наприклад, ні від кого захищати не треба.
— Там такі ж люди, як ми, вони ж нас не чіпають. Як ґвалтують? Кого арештовують? Та нікого вони не чіпають. А наші літаки їх бомблять. Я ж кажу: це вигідно комусь. Точно як колись в Афганістані: нащо наші хлопці тоді гинули? В сусідки онук в АТО пішов, так вона його зреклася.
— То все бандерівці. Понаїхали і воюють, як оце в нас у Краматорську… Я їх боюсь.
 
«Почалося, — з гіркотою подумалось Олені, — я вже сподівалася, що оминемо цю тему, а не вийшло. Щось їм пояснювати — марна справа. Ці, такі щирі, такі працьовиті україночки, незважаючи на війну, посилають своїх дітей працювати в Росію, чіпляють на свої хати «тарілки», щоб слухати новини з вуст брехливих російських пропагандистів і абсолютно не розуміють, що відбувається навколо. Вони гудять синів своєї країни за те, що ті захищають їхні домівки. Вони обирають до влади політиків, які нищать Україну і віддають її ворогу. І це так само природно для них, як насипати гори побутового сміття в лісочку, навпроти хати, і при цьому бідкатись, що там уже давно не можна збирати гриби, бо ті стали отруйними. Вони за життя всотали сумнівні радянські цінності і з ними досягли літнього віку. Їх уже не перевиховаєш, але вони вже виховали власних дітей і тепер виховують онуків. Як розірвати це замкнене коло?».
 
— Ви б краще чужих солдатів боялись. Чого ж ви своїх боїтесь? — голос Олени в освітленій загравами й вуличними ліхтарями палаті прозвучав гучно і трохи хрипко. — Вони винні, що захищають вас і вашу землю? А до шпиталю ви не хочете зайти, щоб подивитись хлопцям в очі? Туди, де прострелені легені, відірвані ноги та руки… Це ж наші з вами діти там лежать, вони за нас із вами своє здоров’я й життя втрачають. Так, у Харкові лежать. А ще в Дніпрі, в Києві — шпиталі по всій Україні. Я буваю там іноді, пригощаю хлопців, спілкуюсь з ними. Переказати від вас вітання?
 
Можна було б сказати, що в палаті запала тиша, але за вікном гуркотіло й гриміло. Голосно періщила злива і нервово спалахували блискавки. До ранку жінки крутилися з боку на бік, зітхали, та не спав ніхто. В Олени шалено боліло серце, гупало і не давало дихнути. Коли розвиднилось, вона наважилась повернутись обличчям до жінок:
— Доброго ранку, дівчата! Всі живі?
— Доброго ранку, Оленко! Слава Богу, ранок настав. Така ніч важка була…
— Зараз уже й Вероніку привезуть з реанімації. Добре, що ми вже ходити почали, хоч допоможемо.
— А мій чоловік сьогодні тортика обіцяв нам усім принести. Не хворійте більше! — обізвалася Наталка.
— Ви, Оленко,  не подумайте… Ми теж ходили до солдатів: носили їм полуниці попоїсти та й овочів свіжих. Все правильно ви кажете…
 
Займався новий день. За вікном у дзеркалах калюж тріпотіли від вітру червоні та жовті плащики кленів впереміш з клаптиками дзвінкої небесної блакиті. Заклопотані ранкові перехожі оминали дощові баюри і квапились кожен по своїх, таких різних справах.
Нарешті сьогодні додому, до своїх! — згадала Олена, — вони вже, певно, зачекались!
 
 
Жовтень 7, 2020, 11:24