Відповідь знайомій харків'янці на питання "Чому в Україні зносять пам'ятники Пушкіну".
 

Слово - моя ти єдиная зброя...

Леся Українка

 
 
Добрий день, пані Валентино!
 
Чи завинив Пушкін перед Україною настільки, що варто руйнувати пам'ятники йому?
Я спробую донести своє бачення ситуації.
 
До речі, якби книжка Платона Воронька не була однією з перших прочитаних Вами, чи звертались би Ви зараз до мене з подібним питанням? Чи напряму казали б: "Как же так? Пушкин - это же наше всё!"?
 
Я почну здалека, з дитинства. Коли я, дитина з харківської україномовної родини, онучка старшини УНР, дочка вчительки української мови, пішла в перший клас, грамоті нас навчали за російським підручником "Родная речь" з віршами російських поетів і російською азбукою. Підручник української я вперше побачила і взяла в руки тільки в другому класі. Як думаєте: це випадково?
 

Я вчилась добре. Я старанно прочитувала за літо всю програмну (і не тільки програмну) літературу. Завдяки родині я однаково легко сприймала написане обома мовами. Зауважу, що не всім учням пощастило мати україномовну родину, і їм читати українською було важче. А твори, які ми читаємо, - це ж не тільки мова. Це насамперед ставлення до життєвих цінностей, яке визначає подальшу поведінку людини в різних ситуаціях. Те, що ми називаємо менталітетом.
Я, на відміну, від однокласників, не плакала в день смерті "видатного генсека" зі словами "Только благодаря ему мы живем в мире!".

Але...
Першими поетами, яких я намагалась полюбити, були Пушкін, Цвєтаєва, Єсєнін, Мандельштам, Лєвітанський.
Скажете, а що в цьому поганого? Власне мабуть нічого. І відповідно перші вірші (а як же інакше?) у тринадцять років я теж почала писати російською мовою: бо ж такі поети нею писали!

 
До школи я зростала на українських народних піснях, на казках Верховини, на "Лісовій пісні" Лесі Українки. Тому в якийсь момент я раптом таки зрозуміла, що давно вже пишу вірші чужою мовою, - практично пишу для читачів з іншим менталітетом, які не розуміють мене і моєї життєвої позиції, навіть незважаючи на спільну з ними мову! Пишу мовою, в якій немає того величезного фольклорного пласту, який я встигла всотати в дошкільному віці. Можливо, є інший, чужий для мене. Отже я пишу штучні тексти, що не спираються на звичаї і мову моєї землі... Мертві тексти.
 
Купаючись в мелодиці російської поезії, я не бачила і не чула поетів своєї країни. Вони жили поруч, навіть в моєму місті, але щоб прийти до них, мені знадобилися десятиліття і зусилля. У літньому вже віці я з подивом заново відкривала для себе незнану досі українську літературу і українську поезію. Дорікала собі, що була незнайома з прекрасними поетами, навіть не знала, що вони живуть поруч.
З віком я збагнула врешті, що ці два мовно-культурні пласти існують паралельно, майже не перетинаючись. Живеш у світі російської літератури - читаєш російських авторів, всотуєш їхні роздуми, їхнє ставлення до життя. На більше просто не вистачить твого часу і душевного простору. Якщо, звісно, ти не мультикультурний літературознавець, а звичайна людина, обтяжена побутом, заробітками, негараздами.
Зробиш над собою зусилля, відсторонишся від звичної російської літератури - зануришся у світ української поезії - неодмінно знайдеш для себе імена і твори, які захоплять тебе і обеззброять, від яких уже не схочеться вертатись в іншомовний світ.
 
І досі в рідному місті я зустрічаю людей, які кажуть: "Все вершины поэтического слова - это русская поэзия, я не знаю ни одного хорошего украинского поэта".
І я відразу згадую себе 20-30 років тому... Я не була російською шовіністкою. Я просто читала переважно російських авторів...
Хороших авторів... А відтак - нічого не знала про авторів українських!
Це - про роль мови.
 
А про пам'ятники... Кому б він заважав, той пам'ятник? Стоїть собі та й годі...
Але, певно, треба згадати, хто й коли його встановив. Навіщо в містах України, в яких ніколи не бував російський поет, замість пам'ятників українським видатним діячам встановлювали пам'ятники діячам країни-загарбника?
 
Згадайте долі Євгена Плужника, Василя Стуса, сотень, тисяч розстріляних, засланих на Соловки, - наше Розстріляне Відродження... Країна-агресор, яка гноїла в тюрмах наших поетів, в мирний час просто пояснювала нашим дітям, що в Україні немає поетів такого рівня, як, скажімо, Пушкін. І ми мовчали. І наші діти підростали, не знаючи СВОГО.
 
Тепер же, коли наші діти гинуть під російськими ракетами та бомбами, а любителі "руского міра" нагороджують медалями і званнями убивць, катів, гвалтівників і мародерів Бучі, Ірпеня, Бородянки та інших українських міст та сіл, українці схаменулись. Та так схаменулись, що тріски полетіли - від російських танків, "Буків", літаків і навіть від російських пам'ятників.
Це бажання жертви знищити пам'ять про біль і приниження. Бажання жити своїм, а не нав'язаним життям. Бажання плекати власну культуру і власну еліту.
Це бажання надто довго вбивали, тому воно вихлюпнулося через край. Втім знаючи про щоденні злочини і звірства людей, які називають себе русскімі, я можу зрозуміти тих, хто чистить Україну від всього, що з "русскімі" пов'язано.
Має пройти не одне десятиліття, щоб ця травма загоїлась.
 
Не знаю, чи відповіла я на Ваше питання, але принаймні спробувала пояснити, чим керуються люди, які серед іншого прибирають пам'ятники.
Пушкіну я б, напевно, не прибирала. Але їх я розумію.
 
До речі, сьогодні прочитала на ФБ про російських лібералів. Вийшло якось теж в тему, тож додаю до свого листа цитату, а практично весь допис Сергія Борщевського:
 
"Нарешті сталося. Лише війна підштовхнула українців з їхньою толерантністю позбуватися символів колоніального минулого: збивати таблички, змінювати назви вулиць, станцій метро, переглянути навчальні програми. Робимо те, що мали робити ще на початку дев'яностих. Це деокупація, деколонізація свідомості. Без цього неможливо будувати нову державу. Згадаймо, Мойсей сорок років водив пустелею свій народ, поки не помер останній, хто знав рабство, бо раби нездатні будувати нову державу.
 
Отже, нарешті сталося, але є одне але. В умовах війни ледь не на всіх українських інформаційних ресурсах щодня зустрічаю дописи російських так званих опозиціонерів. Чому так званих? А тому що влада і опозиція в росії традиційно два боки однієї медалі. Наявність опозиції (нехай вона навіть давно за кордоном і непогано живе коштом закордонних грантів) легітимізує владу.
 
Та головне інше. В українському інформаційному просторі російська опозиція вирішує свої проблеми. Їхні дописи зосереджені на одній темі: як облаштувати росію після падіння путінського режиму. Це аморально: розмірковувати в українських ЗМІ про капітальний ремонт імперії, яка на Україну напала. Але вони не перейматимуться моральністю. Тому ми повинні припинити надавати їм доступ до мізків наших громадян. Інакше й далі житимемо їхнім життям, як жили в ссср, як жили до цієї війни вже після проголошення Незалежності, читаючи їхні романи і дивлячись їхні фільми, поки герої цих романів та фільмів не вдерлися в наш дім і не почали робити те єдине, що вміють робити - вбивати, грабувати, гвалтувати.
 
Російські ліберали не менш небезпечні за російських фашистів. Україна ціною тисяч життів переможе путінський режим, а назавтра вони спробують сісти за стіл переговорів, заявивши, що вони інша росія.
А післязавтра почнуть навчати нас демократії.
 
Ми не маємо права дозволити їм це робити. Не піддаймося на ліберальну балаканину. Наші погляди на майбутнє переможеної росії апріорі не можуть збігатися з поглядами російських лібералів. Денацифікація так денацифікація. Найбрутальніших представників нацистського режиму стратили. Німеччину розділили на окупаційні зони. Німці проходили процес денацифікації. Росія і росіяни не повинні цього уникнути.
А поки що нехай мовчать".
*****************
 
 
 

Брат Микола, бляхар, почепив на березу біля хвіртки, навпроти мого вікна, ринву з нержавійки – блискучу і довгу, оздоблену металевим мереживом: «реклама, — каже, — хай замовляють!»
Кому взимку потрібна ринва, та ще й у мороз мінус двадцять? О другій ночі якийсь дядько вліз на паркан і перерізав мотузку, наче горіх зрізав з ялинки. Важке залізо гепнуло, аж задзвеніло, і мені було видно у вікно, як винахідник стрибав у двір за трубою та дерся з нею через паркан.
Постукавши в стінку Миколі, за хвилину я повідомила у кватирку, куди йому слід бігти, аби наздогнати крадія. Спросоння брат вибіг на мороз (думав, що на хвильку) босим і в самих трусах. Біжить він по снігу, в чому був, і горлає в повну темінь: «Кидай! Дожену — уб’ю!» Чолов’яга вочевидь повірив,  бо метрів за сто кинув трофей на дорозі і втік.
Найцікавіше було водію автівки, що вертався додому о другій годині ночі, коли фари висвітили на засніженій дорозі голого й босого хлопця. Від дихання на морозі з його носа клубочилась біла пара. Він бадьоро крокував назустріч машині в обнімку з величезною блискучою ринвою і щасливо посміхався.

1.
Схожі діагнози об’єднують. Літні жіночки в палаті обласної травматологічної лікарні змовкали хіба що на якусь хвилину, аби перевести подих:
— А в мене ж 140 гусей. Ану їх попатрати! А хлопці мої ще молоді та такі гонорові, куди там!  Не допоможуть. А якщо так залишити — що з тих гусей буде? Вони ж за зиму вполовину схуднуть. Чим я їх годуватиму?
— Отож бо й воно! Мені теж один казав: «Ну нащо тобі та корова? Продай та відпочинь хоч трохи!» А я йому кажу: «Не родився ще той хрін, через якого б я свою корову продала!»
— А доїти ж — поки її помиєш, а вона тебе лизькає… Поперек болить, вогнем пече…
— Та й сіна того поки накосиш…
— А поки поскладаєш… А в мене пай — аж два гектари…
— В мене менше, та однак: буряки поприбирати треба? Треба. А моркву… А кролів нагодувати… І в нас же ще нутрії та кури…
— Чоловік покійний було заллє очі і ну з кулаками! Як я тікала колись від нього: дитину вгорну в те, що під руки трапилось, а сама вже — в чому була, неважливо. Аби дитина того не бачила… А він уп’єть та уп’єть… Допилися вони вже зі свекрухою разом. Я обох поховала.
— Дочечка тепер каже: «Мамо, я так тебе люблю»… І онучків маю двоє вже. Малий оце якраз пішов. Такий смішний!
— І мої вже бігають. То їм велосипед купи, то самокат.
— Та й жити ж хочеться, щоб як у людей: щоб і газ у хаті, і тарілку для телевізора почепити, ну й там ремонт зробити… Ото й гаруєш змалку, щоб як усі…
— А Ви чим, Олено, заробляєте? Ви таки змусили нашого анестезіолога говорити українською, — жінки всміхнулись, — він з усіма російською говорить, а з Вами перейшов на українську.
— Та я наче нічого для цього й не робила… Він сам перейшов. Я просто говорю як говорю. Як завжди...  Чим заробляю, питаєте? В основному — у видавничій справі: книжками займаюсь. Оце слухаю вас: така мова гарна! Трошки різниться куп’янська від лозівської, але однак рідна. Я квіти теж люблю, як і ви. У мене все подвір’я в квітах, і підвіконня теж усі горщиками заставлені. Там і монстери, й бегонії. Сукуленти люблю різні… А скажіть мені, що, гарбузи вже пора збирати? Бо мороз обіцяли вночі. Пора? Ой, зараз подзвоню чоловікові, хай позаносить. Я їх і не саджала раніше, а цього року зважилась, так вони такі розкішні вродили — хоч малюй! Шкода буде, якщо померзнуть.
— А болить же як! Дохтурь каже: «Дотягла з операцією, тепер не плач! Де ти, бабо, раніше була?»
— Та отож. Нічого, ось повставляють нам шурупи в спину, будемо залізні леді.
— Еге ж, археологи колись розкопають, подумають: «Що то воно за люди такі були з шурупами в сраці…»
— Та добре, як археологи. А як оті металошукачі чортові відкопають? І на цвинтарі полежати не дадуть спокійно…
 
Наступного дня до палати увійшла скособочена, але метка жіночка:
— Здравствуйте! Я к вам в палату перехожу. Вероника меня зовут.
І заторохкотіла в свій смартфон:
— Представляешь, они здесь все приезжие. Только я местная. Я тут все знаю... Врач сказал, операция в понедельник.
Поміняла місцями чужі харчі в затісному холодильнику, аби покласти свої, пошвендяла з десяток разів палатою в новеньких яскравих біло-червоно-синіх босоніжках, домовилася з лікарями і на вихідні поїхала додому відсипатись.
— Якась ця наша Вероніка — не наша…
Хтось усміхнувсь:
— Може, тому, що пізніше прийшла до нас.
— Та ні. Ось Оленка — своя, це ж відразу видно. А вона ні.
 
2.
Щодня забирали на операцію когось одного. Наступного ранку решта намагались чимось допомогти кволій жінці, привезеній медсестрами з реанімації.
— Ну нічого, треба ж і тобі колись королівною побути хоч трохи, бо коли б ти ще…
— Оце й на троні трохи покатаюсь. А на рентген, сказали, завтра з вітерцем повезуть, і каталка ж м’якенька: лежи собі та мрій!
Жінки охоче виповідали загалу всі свої давні прикрощі та образи, всі родинні негаразди. Слухали уважно, співчували.
— Молодшій сестрі мати все купувала, що та схоче: хочеш велосипеда — на тобі велосипед, хочеш — на тобі гітару. А мені каже: «Тобі ні, бо ти не заробила». А я ж мала, мені теж хочеться. Отака мати в мене. Я й сіна навезу, і їсти наварю, і корову випасу, а вона поїде по своїх концертах і потім всім тикає під носа фотки: «Оце я в районі співаю, а це нас возили на празник». А воно мені треба, її концерти? Я ось тільки місяць як почала розмовляти з нею, а то ж не спілкувалися багато років. В мене сім’я, діти. Накрутишся біля корови, що світу божого не бачиш, а вона зі своїми концертами».
Жінки з осудом прицмокували і гудили погану матір:
— Ну тобі й дісталося, Наталочко, бідахо…
Розмова легко перетікала з нехитрого сільського побуту на давні дівчачі мрії, з них — на ремонт хати, на таких жаданих і непосидючих дітей, онуків, домашніх тварин. У напівсонній задусі можна було почути кілька діалогів відразу, окремі слова мішалися, складалися в ледь чутні речення.
— А він раптом загарчав на дитину! Я його тоді — в мішок і крізь мішок йому штрикнула два уколи. Він же мені довіряв, він мій собака був, домашній, тож не опирався. Уколи зробила — тріпнувся та й затих. А тоді прикопала та й усе.
Шепоти стихли.
— Нащо ж ти так, Наталко? Це ж був твій друг…
— А чого він гарчить на дитину? Я ж не знаю, що йому потім здумається…
Настала тиша.
Наступного дня одна з жінок з ледь помітним викликом у голосі довго розповідала іншій, як вона любить свого руденького таксика, як ходить з ним по гриби і щодня миє йому лапи. Інші слухали і схвально кивали головами. Виявилося, що в багатьох є домашні улюбленці. Очі співбесідниць потеплішали, розмова наповнилась іменами котиків та собак…
Одного дня провідати Наталку приїхала стара мати зі своїми концертними «фоточками» і відеозаписами в телефоні.
— А що? Не все ж мені возитися вдома з цеглою та цементом! Воно ж таки важко: ану все життя — то город, то худоба! То копійчину якусь заробляєш, то хату будуєш, бо ж дітям десь треба жити. Ніколи його не добудуєш і всіх грошей не заробиш, а душа ж іноді й празника просить. Оце наш художній колектив, співаємо народних пісень… Гарний костюм тут у мене? — Вона ходила від ліжка до ліжка, охоче підносила жінкам до обличчя свій смартфон, тицяючи пальцем в екран, і вмикала відео. Аж поки показала все й задоволена поїхала додому в село.
— Молодець твоя мати, — озвався хтось із жінок.
— Отож замість щось путнє робити — ходить развлєкається собі, а ти, дочко, працюй! — пробурмотіла працьовита дочка.
Втім, очевидно було, що єдність таких схожих у своїх вподобаннях та нещастях жінок трохи похитнулася.
 
3.
Часу на розмови було вдосталь. З них поставали прикмети сільського побуту: сміття, прикопане біля двору або й не прикопане, просто звалене під деревами через дорогу (не наймати ж машину за власні гроші!), вигнаний із двору старий собака (бо яка з нього вже користь?), часті крадіжки худоби заїжджими, а то навіть і сусідами, та й просто давня звичка тягти все, «що погано лежить»,  нечисленні сільські розваги, обмежені застіллями, пиятикою та російською естрадою в супроводі  російської ж телепропаганди…
— А що ви ото весь час читаєте, Оленко? — якось спитала одна з жінок.
— Візьміть і ви почитайте. Ось у мене ще є книжка цікава, вам сподобається, і написана легко.
— Знаєте, — сказала та за кілька днів, повертаючи книжку, — щось я не можу таке вчитати, вибачте. Не второпаю, про що воно.
Охочих читати цікаві книжки в палаті більше не знайшлося, і Олена замислилась, як це так буває, що люди розмовляють однією мовою, мають багато спільних вподобань і водночас не розуміють простих речей. Власне навіть не цікавляться ними.
 
«Не наша» Вероніка повернулася з дому і до самої операції торохкотіла по телефону про подругу з Німеччини, про супермаркет «Ашан», який в Росії працює вже давно, а в Україну, на жаль, цивілізація приходить довго. Про якісні німецькі шурупи для хребта за вісімдесят тисяч гривень, які — це ж усім відомо — набагато кращі за китайські, хоч і дорожчі вдвічі.
— А врач спрашивает, укрáинские не будем ставить? — сміється. — Нет, что вы, укрáинские, ха-ха, конечно, нет.
Жінки примовкли і уважно дослухались до опису переваг нової душової кабінки й переліку побутових досягнень успішної харківської родини. Цікаво, про що думала кожна з них? Що грошей з проданого на базарі за останній рік молока не вистачило б на такий омріяний добробут? Що саме такий плазмовий телевізор вони з чоловіком хотіли придбати вже давно, бо якось нуднувато в хаті вечорами, і поговорити нема про що, якщо онуків давно не бачили? Чи про те, що зрештою, в кінці життя, всі вони заберуть з собою хіба що оці дорогі титанові шурупи в хребті, зароблені власним горбом: хто чотири, хто вісім, хто аж десять… І неважливо буде, які вони: китайські, українські чи німецькі.
 
Олена ж думала про те, що слово український має наголос на ї. Про те, що в неї вже років із п’ятнадцять немає телевізора і це їй не заважає. Що крадіжки — то майже традиція, законсервована в мозку з радянських часів, і тому вони навіть не вважаються великим злочином. А ще про те, що їй ніколи не буває нудно. Ні з чоловіком, ні з друзями, ні на самоті. Іноді люди, думала вона, все життя женуться за недосяжною метою. А що, як ця їхня мета хибна? І цього не втямиш, доки не розігнешся…
 
4.
— Завтра знімаємо шви, і готуйтесь на виписку, — сказав Олені на обході лікар.
Відтоді час потік, наче молоко, тричі розведене водою. Його стало багато і змінився його смак.
Вероніку забрали в операційну, і жінки нарешті змогли вголос висловити своє невдоволення безцеремонністю, з якою вона без дозволу порозтикала всі чужі баночки з кефіром та супчиком на нижні полички холодильника, і тепер без допомоги неможливо взяти їх звідти, бо «в кожної ж спина». Не нагнешся.
Що об’єднує людей найдужче, так це, напевно, жарти. Ні до, ні після операції спільний регіт не змовкав. Напевно, це була найвеселіша палата на всю травматологію. Коли почуваєшся безпорадним і змушений годинами лежати в ліжку, веселить геть усе:  і згадка про неочікувану здибанку з солдатом у кукурудзі, і розмови про тату й пірсинг перед спільним майбутнім походом на дискотеку, і кумедна молодеча переконаність у власній звабливості.
Молоко часу таки збігло, вечір загус і за вікном загуркотів грім. Блискавки освітлювали напівтемну палату, гроза набирала сили.
Не спалося. Кожному думалось щось своє, але було якось трохи тривожно.
— Ой, як гримить! Чи будинок встоїть?
— Чуєте, літак гуде? Ось бомбитиме!
— Та чи ти дурна? Тут аеродром недалеко, то й гуде.
— А я ото не можу дивитись, коли в нас за селом солдати їздять. На танках, з автоматами, страшні такі. Я все боюсь, що вони нас постріляють. Бо для чого вони туди приїхали?
— Еге ж, вони, певно, й стріляють, бісові діти. Ми ж не знаємо. А ще ж пиячать. І тягнуть собі все, що погано лежить. Того й гляди, ворота вкрадуть. В сусіда було потягли.
— І кому ця війна потрібна? Хтось гроші собі на ній заробляє. Жили собі добре без тієї війни...
— Кажуть, «Батьківщину захищати». Від кого її захищати? Мене, наприклад, ні від кого захищати не треба.
— Там такі ж люди, як ми, вони ж нас не чіпають. Як ґвалтують? Кого арештовують? Та нікого вони не чіпають. А наші літаки їх бомблять. Я ж кажу: це вигідно комусь. Точно як колись в Афганістані: нащо наші хлопці тоді гинули? В сусідки онук в АТО пішов, так вона його зреклася.
— То все бандерівці. Понаїхали і воюють, як оце в нас у Краматорську… Я їх боюсь.
 
«Почалося, — з гіркотою подумалось Олені, — я вже сподівалася, що оминемо цю тему, а не вийшло. Щось їм пояснювати — марна справа. Ці, такі щирі, такі працьовиті україночки, незважаючи на війну, посилають своїх дітей працювати в Росію, чіпляють на свої хати «тарілки», щоб слухати новини з вуст брехливих російських пропагандистів і абсолютно не розуміють, що відбувається навколо. Вони гудять синів своєї країни за те, що ті захищають їхні домівки. Вони обирають до влади політиків, які нищать Україну і віддають її ворогу. І це так само природно для них, як насипати гори побутового сміття в лісочку, навпроти хати, і при цьому бідкатись, що там уже давно не можна збирати гриби, бо ті стали отруйними. Вони за життя всотали сумнівні радянські цінності і з ними досягли літнього віку. Їх уже не перевиховаєш, але вони вже виховали власних дітей і тепер виховують онуків. Як розірвати це замкнене коло?».
 
— Ви б краще чужих солдатів боялись. Чого ж ви своїх боїтесь? — голос Олени в освітленій загравами й вуличними ліхтарями палаті прозвучав гучно і трохи хрипко. — Вони винні, що захищають вас і вашу землю? А до шпиталю ви не хочете зайти, щоб подивитись хлопцям в очі? Туди, де прострелені легені, відірвані ноги та руки… Це ж наші з вами діти там лежать, вони за нас із вами своє здоров’я й життя втрачають. Так, у Харкові лежать. А ще в Дніпрі, в Києві — шпиталі по всій Україні. Я буваю там іноді, пригощаю хлопців, спілкуюсь з ними. Переказати від вас вітання?
 
Можна було б сказати, що в палаті запала тиша, але за вікном гуркотіло й гриміло. Голосно періщила злива і нервово спалахували блискавки. До ранку жінки крутилися з боку на бік, зітхали, та не спав ніхто. В Олени шалено боліло серце, гупало і не давало дихнути. Коли розвиднилось, вона наважилась повернутись обличчям до жінок:
— Доброго ранку, дівчата! Всі живі?
— Доброго ранку, Оленко! Слава Богу, ранок настав. Така ніч важка була…
— Зараз уже й Вероніку привезуть з реанімації. Добре, що ми вже ходити почали, хоч допоможемо.
— А мій чоловік сьогодні тортика обіцяв нам усім принести. Не хворійте більше! — обізвалася Наталка.
— Ви, Оленко,  не подумайте… Ми теж ходили до солдатів: носили їм полуниці попоїсти та й овочів свіжих. Все правильно ви кажете…
 
Займався новий день. За вікном у дзеркалах калюж тріпотіли від вітру червоні та жовті плащики кленів впереміш з клаптиками дзвінкої небесної блакиті. Заклопотані ранкові перехожі оминали дощові баюри і квапились кожен по своїх, таких різних справах.
Нарешті сьогодні додому, до своїх! — згадала Олена, — вони вже, певно, зачекались!