В тумані

Туман – п’ять крапель молока
на склянку із водою.
Ніч заколише, мов ріка,
напоїть, нагодує:

мале дитя – солодким сном,
вдовицю – нездійсненим,
бійців – вином та полином
і димом – полонених.

Мені ж – вдивлятися у ніч
і думи присипляти.
Товкти туман, топити піч,
топтати стежку від узбіч
для свого немовляти
на віки віч...
 
Січень 5, 2018, 13:24

Грудневе

Поки відзначали і втрачали,
жовтень у гарячці догорів.
Мрячна ніч розчісує дощами
золоте волосся ліхтарів.

Підбиває рік усі гризоти,
нездійсненні множаться нулі.
Сповідайся вічній ночі, хто ти
і навіщо ходиш по землі.

Вік марнуєш, наче ще в запасі
два життя лишилося чи три —
чом тобі і радість не на часі,
чом стають данайськими дари?

В ніжній мушлі б зиму пережити,
слухаючи пінний шурхіт днів…
Та вже човга чорт збирати мито,
хрускіт з-під копит зацебенів.
Грудень 17, 2017, 13:10

Старі дачі

Плюшеві ведмеді й чебурашки
в кріслах повоєнної доби.
По сервантах — надбані скарби,
на серветках сірих бляклі чашки.

Келихи та вази кришталеві,
сухоцвіти з давніх юних літ,
мазі — лікувать радикуліт,
кволі стіни, вицвілі шпалери…

Підмурівок  угрузає в землю,
сходинки хитаються й риплять.
Скільки тут проронено заклять
в неслухняну  прірву глиноземну!

Будували прихисток натужно,
про достаток мріяли й комфорт...
Скільки тут розірвано аорт,
скільки спин підірвано й застуджено!
Вересень 2, 2017, 21:30

Літа

От якби літо – як яблуко: вже на полицях
понад півсотні зібрала б – духмяних, яскравих!
Візьмеш до рук – і згадаєш усміхнені лиця.
Блисне червоним – і гримнуть далекі заграви.

Теплі літа мої – і дощові, й суховійні,
вдячні, як яблуні, добрі, як мамині руки,
хай би не тьмарили вас ні пожежі, ні війни,
хай оминали б вас біди, нещастя й розлуки!

Тільки літа відлітають, мов клин журавлиний.
Не збережеш їх, не втримаєш, не запасешся.
З неба на згадку спадають пір’їнки-хвилини:
кожна – дарунок тобі.
Посміхнись і не сердься.

 
Червень 11, 2017, 7:45

Полуниці

Кочові племена полуниць у старім саду
потерпають від наступу дикого винограду.
І коли після дріб’язку справ я до них прийду,
шурхотітиме листя, ганьбитиме людську зраду.

Не подітись нікуди від наших земних садів,
від землі, що парує, від трав, і дерев, і квітів.
По мені — й нагороди найкращі — не від вождів,
а від чорного ґрунту — ягоди соковиті.

 
 



Травень 23, 2017, 18:34

Будинок мій

Будинок мій мене переживе —
не трісне і не втратить рівноваги,
коли в нім панство з’явиться нове
й мінятимуться мешканців ватаги.

Їм буде тепло в люті холоди
і затишно в осінню непогоду,
Вітатиме господаря завжди
садочок постарілий біля входу.

Тут добре почуватиметься всяк.
Про це — подбала, знаю достеменно.
Мій добрий дім мовчатиме — про мене —
багато років після того, як…

 
Лютий 7, 2017, 10:40

Підводне

Мій батискаф, кімнатка в десять метрів,
занурюється в осінь дощову.
І я у ній крізь денні жовті нетрі,
крізь довгі ночі похапцем пливу.

Холодні води хлюпають у шибку,
зірки мигтять, мов риб’яча луска.
Рипить іржаво, жалібно і хрипко
Мій утлий саморобний батискаф.

Він вирине, напевно, лиш у квітні,
та не чекайте на сигнали SOS!
Вгорі, між хмар у небі непривітнім,
кружляє білосніжний альбатрос.

 
Грудень 27, 2016, 22:19

Вранішнє

Все стихи однажды уже были.
Слоем пепла занесло их, слоем пыли
Замело, и постепенно их забыли...

Юрий Левитанский

Перший ранок нового року.
Дослухаюсь до відчуття.
Що ж ти, Часе, береш з наскоку
частки мого життя?

Зачаровано на схід сонця
збляклі дивляться ліхтарі,
зауважують димний сон свій
на дахах димарі старі.

І світлішає поступово,
прозоріє душа, мов скло,
і приходить потрібне слово—
саме те, що колись було.
Січень 1, 2016, 9:16

Підслухана розмова


Білий чайник у змові із білим обігрівачем:
край вікна вони в парі стоять
і весь час белькочуть —
чи про те, як шибки поливає нічним дощем,
чи про те, що у грудні
безжалісно довгі ночі.

Трохи згодом — про віники чорних нічних дерев,
що сумлінно із неба
щоночі зірки змітають.
Що ось вийде хазяйка і трохи собі збере —
і крижинки очей
потеплішають і розтануть.

 
Грудень 25, 2015, 0:42

Хата скраю

З упертістю, вартою кращого застосування,
я хату будую — як ластівка — в’юсь над гніздом.
Між лихом колишнім і щастям долаю кордон.
Терпляче, завзято, приречено — наче востаннє.

І стіни міцніють, тепло позичаючи в літа.
Осінні дощі шанобливо вмивають шибки,
а зими... Лиш зими ідуть та ідуть навпрошки,
лишаючи сніг у серцях, на повіках, на вітах.

І діти зростають так швидко — не наші неначе...
То ночі коротшають знов, то коротшають дні,
і давні кохані вікують на самотині,
і блазні з гранатами книгу життя нам тлумачать.

Здіймає імперія в смертній агонії війни —
крихку рівновагу й метелик порушить крилом.
Мов скраю, будую хатину, де ми загалом
від воєн, біди і самотності будемо вільні.
Жовтень 29, 2015, 11:23

Переглянути всі вірші автора (за датою)


Переглянути всі вірші автора (за абеткою)