Я не до Вас зверталась: Ви були
картиною в художній галереї,
і я зачудувалася, коли
спинилась випадково біля неї.
 
Не Вас тоді чекала я, не Вас.
Але очей зваблива золотавість
підносила мене, і я щораз,
у неї, наче в небо, загорталась.
 
Не Вами пам’ять повнилась моя —
іконою святою сяяв простір.
Хтось тихо Ваше вимовив ім’я —
і я стояла, мов незвана гостя,
 
не знаючи, куди себе подіти,
згубивши враз думки і лік рокам…
Нам вірші залишаються, як діти,
та я не Вам писала їх, не Вам.
 
Хоча тоді я ще цього не знала.
Земля вертілась, і курився шлях,
але було життя уже замало,
і миті розсипалися на прах.
 
І все в мені тоді кричало: «Зайва!»
Та я погано вірила словам.
І ось тепер у непідкупне завтра
не Вам я шлю запрошення.
Не Вам.
 
 

Лютий котиться, мов м’ячик
по брудних кавалках криги —
і не клятий, і не м’ятий,
від відлиги до відлиги.
 
Я ж — від вірша і до вірша,
як від неба і до неба —
і не менше, і не більше:
знов — від тебе і до тебе.
 

— Душі поранені сповіді потребують.
Іде він в палату — в рясі або без ряси,
але з хрестом на грудях.
Хлопців розбудять…
Бачиш, сюжет простенький, без вихилясів.
Їм же потрібне слово — потрібне слово!
От він його й несе — хтось нести повинен...
 
Темрява ночі щоночі іде на лови,
світло ж — таке непевне і невловиме!
Я зазираю в очі, а в них — не тане:
десь під кривавим снігом лишились друзі,
тінь в балахоні танцює смертельний танець
і забирає з собою в звабливім русі.
Я зазираю в очі, чорніші ночі…
Я не зумію про це словами, бо слів немає.
Що не напишеш — пульсує і кровоточить.
Де те потрібне слово — не знаю.
А він це знає?
 

Сентиментальніші: певно, старіємо.
У листуванні — що слово, то вірші…
Місто без нас буде, певно, не гіршим,
але й не кращим:  не нами омріяним.
Сповнене шурхоту, шарварку, гулу,
пари морозної, співу та диму.
Я твого голосу б і не розчула,
та і з тобою вже в парі не йтиму…
Передсвяткові спливли перегони.
Зиму оплакують стиглі бурульки.
Молодь розносить повітряні кульки,
жваво сміється, щебече в смартфони,
сніжні замети захоплено місить.
На перехресті жагуче і палко
схлипує скрипка в руках у скрипальки.
А над костелом — надгризений місяць,
хмарним довкруг оповитий серпанком,
скиглить у вухо байдужому місту,
скаржиться, застерігає, віщує —
місто не чує.
 

Очі, різьблені з криги,
інкрустовані каменем…
Ні тепла, ні відлиги
не бувало роками в них.
 
Очі змерзлого Кая,
очі лютої вічності,
хто вас любить-чекає?
Я сьогодні не ввічлива.
 
Я сьогодні нарешті
враз позбудусь прокляття:
утечу з-під арешту
в арештантському платті!
 
Хай там буде як буде:
і дороги не видно,
і не віриться в чудо,
і непевність набридла…
 
Утечу. Я так довго
планувала цю втечу!
Вчила мапи вітрів
і сприятливих течій.
 
Зимні очі — вериги,
їх лишити — не болісно…
Тільки б раптом крізь кригу
не проглянули проліски…
 
 

*****
 
Не зафарбовуються скроні —
хоч плач!
Тепер і ти — лише сторонній,
зазнач.
 
Мій давній друже, невгамовний
мій щем!
Мій сад, поглинутий умовним
плющем!
 
І хто штовхав тебе на сповідь,
ну хто?
Застряг у горлі нелюбові
ковток.
 
А скільки штормів промайнуло й
заграв!..
І ти ж не мрію — ти минуле
забрав.
 
І як мені зафарбувати
тепер
опале пір’я більмуватих
химер?..
 
 

Наллю собі солодкого вина —

і вже не гірко!

Іскриться ліхтарями далина

і сяє зірка.

 

Пливе собі, мов білий пароплав

по чорних хвилях.

Десь поїзд заквилив і застогнав —

мартин безкрилий…

 

На смак солодка буде в мене ніч,

а день — як вийде.

Із пам’яті зникає сонм облич

і вітер виє.

 

Я навіть не скажу «стривай, зажди!»,

услід не гляну.

Хай снігом заміта твої сліди —

тобі вже я не…

 

Не втримаю і слова не скажу.

Означить лютий

у долі недоторкану межу,

щоб далі бути:

 

щоб ранки усміхалися мені,

ясні й урочі,

щоб зірка пропливала у вікні

моїм щоночі.

 
 
 
 
 

Коли ще й спати, як не взимку!
Бо й сонце сонне не встає.
Кружляють заспані сніжинки,
і церква спить, і дзвін не б’є.
 
Закуті в кригу, океани
гамують хвиль буремний біг,
ущухли смерчі та бурани,
і тільки тихий-тихий сніг
 
нечутно обіймає простір,
ущент висвітлює довкруг
вікно, кімнату, сонну постіль,
сумбурних снів невпинний рух.
 
Коли ті весни і чи будуть?
Чи брешуть всі календарі?
Накрило снігом халабуду,
паркани, яблуні, горіх.
 
Сплять осоружні та жадані.
Спить зірка й місяць молодий…
Якщо весна колись настане,
озвись до мене!
Пробуди!
 

За ким сумуєш, бабо снігова?
Кого щовечір пильно виглядаєш?
Ти — дівка чи солом’яна вдова?
Чом непохитна ти, чому не танеш?
 
І хай була б тендітна й чепурна,
і очі б діамантами іскрились —
то, може, не стовбичила б одна
або давно б із долею змирилась.
 
А то стоїш — не жінка — казна що!
Ну що за капелюшок, що за груди!
І що собі намріяла ти, що?
Іди вже, бо сміятимуться люди!
 
Пішла б собі з якимсь сніговиком
до ближнього притулку крижаного…
Або вдягай панчохи та трико,
паняй на сцену, розважайсь, небого!
 
А ти стоїш — ні мертва, ні жива.
Світ білий-білий, голова холодна,
посивіла від інею брова...
Ще вічність до наступного Різдва,
а ти в Різдво вже й вірити не годна.
 
 

Нам не почати з чистого листа,
що вибілив пейзаж до небокраю,
із миті, що спалахує й згорає,
із дня, який щовечір прироста…
Ми знов колись в одному з перевтілень
відродимось на щастя чи біду —
тоді я Вас, далекий мій, знайду,
і хоч тоді до нас не буде діла
знайомим, друзям, дітям і рідні,
усім на світі справам невідкладним,
всевладним цього світу й безпорадним —
усій земній щоденній метушні.
Бо ми земні, і в сніжній сивині
цих вулиць і садів — немає місця
ані під сонцем нам, ані під місяцем,
і часу вже — ні Вам, ані мені.
 
Колись, за сотні днів або століть,
я Вас зустріну і скажу Вам слово.
І буде так святково і бузково!..
Ви лиш тоді мене не оминіть.