Іван Єлагін. Н.Ж.

Н.Ж.
 
Тебе ламали пристрасні потоки,
було їх стільки — золотистих злив!
Але в очах твоїх, таких глибоких,
лиш дужчав приголомшений наїв.
 
Я йшов на них! І падав під удари!
О, Господи, ці очі вмилосердь!
Так ваблять нас автомобільні фари,
що в темряві несуть сліпучу смерть.
 
Я йшов на них! А вітер плив гігантом,
лишаючи у хмарах дим і прах.
І в сутінках бродячим музикантом
ходила осінь по пустих дворах.
 
Я знав, що пізно! Знав, що ставку бито,
що щастя знову зраджує гравцю!
Та кидавсь навперейми під копита,
аби спинити мить щасливу цю!
 
І знав, що марне все це божевілля!
Майне! Ударить! Звалить! Наповал!
З усіх небесних і земних скарбів я
лише очей твоїх не цілував.
___________
____________
 
Иван Елагин
Н.Ж.
Их было много – золотистых ливней.
Тебя ломали страстные струи,
Но с каждым днем глядели всё наивней
Глаза ошеломленные твои.
Я шел на них! И падал под ударом!
(Господь, глаза ее умилосердь!)
Так тянутся к автомобильным фарам,
Несущим ослепительную смерть.
Я шел на них! А ветер плыл гигантом
И оставлял на мокрых тучах шрам,
И в сумерках бродячим музыкантом
Ходила осень по пустым дворам.
Я знал, что поздно! Знал, что ставка бита,
Что счастье изменяет игроку!
Но я бросался счастью под копыта,
Чтобы остановить на всем скаку!
И знал: его уже не остановишь!
Мелькнет! Ударит! Рухну! Наповал!
Из всех небесных, всех земных сокровищ
Я только глаз твоих не целовал.
Лютий 4, 2019, 20:57

Іван Єлагін. "Смолиста хвоя важчає, і рідний...»

*****
Смолиста хвоя важчає, і рідний
солодкий запах в сутінках розливсь.
Хай вік би так! Якби не цей обхідник,
що над чавунним колесом схиливсь!
 
Це я про що? Так, про смолу, про хвою.
Дні виринають почергово всі.
Платформа.  Вечір. Музика.  Ми двоє…
Якби лиш суть не в колесі оцім!
 
Бо тільки з місця зруште на краплину —
наваляться від’їзду сотні верст!
Розхристана на обрії ялина
на все минуле начертала хрест.
 
І поїзд скаче, насипом петляє,
трясе і заколисує до сліз,
так, наче зуб на зуб не потрапляє
у рейок, шпал, у стиків і коліс!
 
Він день і ніч б’є простори навиліт,
розлуками наповнений без меж.
Когось, з одного боку, обезкрилить,
а з іншого — когось окрилить все ж!
 
 
___________
___________
 
Иван Елагин
 
* * *
Смеркается. И запах хвои слаще.
Смолистый воздух кажется весом.
Вот так бы век! Когда б не этот смазчик,
Склоненный над чугунным колесом!
О чем же я? Так. О смоле. О хвое.
Всплывают дни поочередно все.
Платформа. Вечер. Музыка. Мы двое.
Когда бы суть не в этом колесе!
Но только сдвиньте, только с места троньте –
И всей тоской обрушится отъезд!
Распахнутая ель на горизонте
Над всем, что было, вычертила крест.
И поезд скачет с насыпи на насыпь,
Укачивает и трясет до слез,
Как будто зуб не попадает на зуб
У рельс и шпал, у стыков и колес!
Он день и ночь пространство бьет навылет
И до краев разлуками налит.
В одном конце кого-то обескрылит,
А на другом кого-то окрылит!
 
Лютий 4, 2019, 19:13

Іван Єлагін. "Каштановим конвоєм..."

*****
Каштановим конвоєм
оточене вікно.
Уся земля запоєм
червоне п’є вино.
 
Автобус мій блакитний
виходить на бульвар.
Лякливе світло хибне
його туманних фар!
 
Він весь як на естраді,
у бахромі рудій —
і люди в листопаді
не ходять по прямій.
 
Від парку і до парку
під вітром він дрижить.
І осінь, як вівчарка,
за колесом біжить.
 
___________
___________
Иван Елагин
* * *
Каштановым конвоем
Окружено окно,
И вся земля запоем
Пьет красное вино.
Мой голубой автобус
Уходит на бульвар.
Как мне понятна робость
Его туманных фар!
Он весь как на эстраде,
Под рыжей бахромой.
И люди в листопаде
Не ходят по прямой.
От парка и до парка
Он ветрами несом.
И осень, как овчарка,
Бежит за колесом.

Лютий 4, 2019, 15:17

Іван Єлагін. "В осіннім сквері все чин чином..."

***
 
В осіннім сквері все чин чином:
на лавці — п'яний уркаган,
як келих із бенедиктином,
на сонці світиться каштан.
 
Стою осінній, безпорадний,
мов долею побитий страж,
в думках — сум’яття непроглядне,
і на душі — розгардіяш.
 
Закохані блукають сквером —
янтарне стелеться шиття…
З шотландським лагідним тер'єром
я говорю про сенс життя.
 
__________________
__________________
 
Иван Елагин
* * *
В осеннем сквере всё чин чином:
Бродяга на скамейке пьян,
И, как хрусталь с бенедиктином,
На солнце светится каштан.
 
Стою беспомощно-осенний,
Совсем рассеянный чудак,
И от осенних невезений
В душе и в мыслях кавардак.
 
Бредут влюбленные по скверу,
По листьям, как по янтарю,
А я шотландскому терьеру
О смысле жизни говорю.
Лютий 4, 2019, 14:54

Іван Єлагін. СКРИПАЛЬ

СКРИПАЛЬ
 
Звуки найтоншої виточки
зісковзували з плеча,
наче сплітав він ниточки
із сонячного ключа.
 
Лежала на скрипці щока іще,
тремтіла іще рука,
і звук хапавсь, потопаючи,
за соломинку смичка.
 
Так нотою павутинною
він звужував щемний жаль,
що скрипка здавалась міною,
і він її розряджав.
 
__________
__________
 
Иван Елагин
СКРИПАЧ
 
Звуки тончайшей выточки
Соскальзывали с плеча,
Как будто тянул он ниточки
Из солнечного луча.
 
Лежала на скрипке щека еще,
Дрожала еще рука,
И звук всплывал утопающий
За соломинкою смычка.
 
И ноту почти паутинную
Он так осторожно сужал,
Что скрипка казалась миною,
Которую он разряжал.
Лютий 4, 2019, 14:08

Іван Єлагін. " Нема ні гніву, ні образи..."

*****
 
Нема ні гніву, ні образи:
Росія — тінь, і серце — теж.
Суглоби зламані всі разом
у міст і сіл — куди не йдеш.
 
Тече вщент виплакане небо
під двері у чужі краї…
То Кремль — то громіздка амеба
скрізь тягне щупальця свої!
 
Дроти колючі, розірвіться!
І прикордонний стовп, звались!
В ліси литовські, польський випас
стікай же, войовничий слиз!
 
Можливо, вийдеш ти за межі,
заповниш світ мертвотним днем
і станеш кізяком ведмежим,
і висохнеш — і ми зітхнем.
 
 
* * *
О, нет ни гнева, ни обиды:
Россия – тень, и сердце – тень,
И все суставы перебиты
У городов и деревень...
Течет исплаканное небо
К чужой стране, к чужим дверям...
То Кремль – гигантская амеба –
Вытягивается к морям!
Рвись, проволока на заставах,
И пограничный столб – вались!
В лесах литовских, в польских травах
Теки, воинственная слизь!
Быть может, выйдя за пределы,
Заполня мир, ты сгинешь в нем,
Ты станешь грязью поределой –
И высохнешь – и мы вздохнем...
 
1939  

 
Лютий 4, 2019, 13:35

Іван Єлагін. "В голові лягали рівно..."

*****
 
В голові лягали рівно
вірші, наче на вівтар.
Місячна пливла царівна
у сорочці з димних хмар.
 
Наче за царя Гороха,
до світанку  шал не гас.
Вже поспала би хоч трохи!
Бо й світилам спати час!
 
 
* * *
 
В голове крутились строчки
Неоконченных стихов.
Шла луна в одной сорочке
Тонких, дымных облаков.
 
Как во дни царя Гороха,
Бродит в небе до утра.
Ты бы спать пошла, дуреха,
И светилам спать пора.
Лютий 4, 2019, 13:29

Іван Єлагін. "Слова як камінь..."

* * *
Слова — як камінь — зроду не здригнуться.
Всю ніжність, поки зліпиш, зішкребеш!
Мій бідний вірш, ти щільно застібнувся —
які вітри розхристають тебе?
 
За те, що я поетом прикидався,
за те, що музу називав сестрою,
за те, що в білий світ колись подався
в одежі нетутешнього покрою –
 
прокрустовим був ложем кожен склад мій,
і ледве дихав кожен вірш новий.
Душа моя мистецтвом недоладно
була сповита в саван гамівний.
 
Рясні слова мій затуляли обрій,
загородили світ без вороття.
Щоб вірш мій бездоганним був і добрим,
напризволяще кинуто життя.
 
Я долю зрадив. Скільки сліз і стиду
я  їй жбурнув пудовим клумаком!
Я обернув її в каріатиду,
зіщулену під кам’яним рядком.
 
Иван ЕЛАГИН
* * *
Слова что камень – никогда не дрогнут,
Я их ваял, всю нежность соскребя.
Мой бедный стих! Ты наглухо застегнут.
Какие ветры распахнут тебя?
 
За то, что я прикинулся поэтом,
За то, что музу называл сестрой,
За то, что в мир ушел переодетым
В чужое платье на чужой покрой –
 
Мой каждый слог мне ложем был Прокруста!
Мой каждый стих рождался чуть дыша!
Смирительной рубашкою искусства
Спеленута свободная душа.
 
Мой горизонт словами был заставлен.
Они всё солнце заградили мне!
Затем чтоб стих был набело исправлен,
Вся жизнь моя заброшена вчерне.
 
Я предал жизнь! Обиду за обидой
Я наносил ей сам своей рукой!
Я приказал ей быть кариатидой,
Согнувшейся под каменной строкой
 
Лютий 1, 2019, 22:10