Ці дощі мали бути снігами
Ці дощі мали бути снігами —
непролазні б замети були,
та не склалось зими орігамі
з мокрих вулиць, пітьми та імли.
Склались нинішні біди й торішні,
налетіла тривог сарана…
Мокра глина.
І вісті невтішні.
І війна,
як цей дощ,
затяжна.
непролазні б замети були,
та не склалось зими орігамі
з мокрих вулиць, пітьми та імли.
Склались нинішні біди й торішні,
налетіла тривог сарана…
Мокра глина.
І вісті невтішні.
І війна,
як цей дощ,
затяжна.
Грудень 19, 2017, 16:53
Дощовий вечір
Вмикаються поволі ліхтарі —
раптовий дощ перетворивсь на вечір.
Химерними здаються звичні речі
о сутінковій дощовій порі.
Тут літепло розлито по стежках,
отари синіх хмар пливуть за обрій.
Тут яблуні врожай плекають добрий
і плине ніч, легка й не гомінка.
На варті покотилівські дуби —
три велети суворі й темнолиці —
тримають небо, ловлять громовиці,
боронять від юрби і від журби.
А десь на Сході йде кривава січ
за землю цю, плоди її та надра.
Орда повзе і зазіхає знагла
на ці стежки, і літепло, і ніч.
Виття сирени тишу розітне:
поранених відвозять до шпиталю.
А я питаю (в кого я питаю?!),
коли, коли біда оця мине?
раптовий дощ перетворивсь на вечір.
Химерними здаються звичні речі
о сутінковій дощовій порі.
Тут літепло розлито по стежках,
отари синіх хмар пливуть за обрій.
Тут яблуні врожай плекають добрий
і плине ніч, легка й не гомінка.
На варті покотилівські дуби —
три велети суворі й темнолиці —
тримають небо, ловлять громовиці,
боронять від юрби і від журби.
А десь на Сході йде кривава січ
за землю цю, плоди її та надра.
Орда повзе і зазіхає знагла
на ці стежки, і літепло, і ніч.
Виття сирени тишу розітне:
поранених відвозять до шпиталю.
А я питаю (в кого я питаю?!),
коли, коли біда оця мине?
Червень 10, 2017, 21:25
Весна 2017
Виглядає з-під снігу трава,
незнищенні вистромлює жала.
Повертаються в пісню слова —
їх так довго тобі бракувало!
Відповзає скажена зима,
крижані розмикаючи ікла.
От би враз і ординська пітьма
за сусідським поребриком зникла!
Наче гадина хижа й склизька
волочитиме тіло мерзенне…
А весна уже не зволіка —
відвойовує землю.
незнищенні вистромлює жала.
Повертаються в пісню слова —
їх так довго тобі бракувало!
Відповзає скажена зима,
крижані розмикаючи ікла.
От би враз і ординська пітьма
за сусідським поребриком зникла!
Наче гадина хижа й склизька
волочитиме тіло мерзенне…
А весна уже не зволіка —
відвойовує землю.
Лютий 27, 2017, 23:04
Ніч перед Різдвом 2016 року
Кому ялинки, а кому хрести —
везти на цвинтар, чи повік нести.
Таке у нас Різдво і новоріччя!
На Сході знов кривавиться дуга —
шурує навіжений кочегар,
і сіркою смердить із потойбіччя.
Із закордоння, де, мовляв, — брати.
Тож мають право вбити, ізвести,
забрати все, що трапиться на очі.
Свинячі рила сунуть у вікно,
червоне розкидають полотно,
кувікають, паскудять і гигочуть.
А в нас — ялинки, шарварок, свята.
Дрімота в душах тихо пророста —
захланна, самовбивча і байдужа.
Триває довгий, третій рік війни.
Лягають в землю доньки і сини…
Який мороз! Яка на серці стужа!
везти на цвинтар, чи повік нести.
Таке у нас Різдво і новоріччя!
На Сході знов кривавиться дуга —
шурує навіжений кочегар,
і сіркою смердить із потойбіччя.
Із закордоння, де, мовляв, — брати.
Тож мають право вбити, ізвести,
забрати все, що трапиться на очі.
Свинячі рила сунуть у вікно,
червоне розкидають полотно,
кувікають, паскудять і гигочуть.
А в нас — ялинки, шарварок, свята.
Дрімота в душах тихо пророста —
захланна, самовбивча і байдужа.
Триває довгий, третій рік війни.
Лягають в землю доньки і сини…
Який мороз! Яка на серці стужа!
Грудень 27, 2016, 20:12
Землякові
Коли на чотирьох жаских вітрах
Розп’ято сім’ї Криму та Донбасу,
Коли долають волонтери страх
І відстані на вбивчих східних трасах,
Коли усі гуртом плетуть сітки —
А не плітки — бабусі та дівчата,
Коли буває, що й чоловіки
Мовчати вчаться, щоб не закричати,
Коли від крові очманілий смерч
Країну тягне в прірву, в есесери,
Коли збирають не «собі на смерть»,
А на чиєсь життя пенсіонери,
Які тобі, земляче, сняться сни?
Які тебе виснажують тривоги?
За двісті кілометрів від війни,
За тисячі смертей від перемоги…
Розп’ято сім’ї Криму та Донбасу,
Коли долають волонтери страх
І відстані на вбивчих східних трасах,
Коли усі гуртом плетуть сітки —
А не плітки — бабусі та дівчата,
Коли буває, що й чоловіки
Мовчати вчаться, щоб не закричати,
Коли від крові очманілий смерч
Країну тягне в прірву, в есесери,
Коли збирають не «собі на смерть»,
А на чиєсь життя пенсіонери,
Які тобі, земляче, сняться сни?
Які тебе виснажують тривоги?
За двісті кілометрів від війни,
За тисячі смертей від перемоги…
Жовтень 15, 2016, 10:01
Коментарі (2)
Жовтень 2014 року
Листівки роздають біля метро,
а я кленовий лист беру на згадку…
З плакатів на стовпах скоробагатьки
вишкірюють фальшоване нутро.
Про що розмови? Вибори й війна.
З дерев у золотавих камуфляжах
листки злетять і в чорну землю ляжуть...
Хто пом’яне їх чисті імена?
Із острахом очікуєш новин:
тривожна осінь, дивне перемир’я.
І зведення з АТО — розриви мінні,
І свіжі знімки свіжих домовин.
Поїдеш з міста у туман чи дим —
хизуються берези біля колій:
минаєш — обертаються довкола…
І всюди жовте вкупі з голубим.
а я кленовий лист беру на згадку…
З плакатів на стовпах скоробагатьки
вишкірюють фальшоване нутро.
Про що розмови? Вибори й війна.
З дерев у золотавих камуфляжах
листки злетять і в чорну землю ляжуть...
Хто пом’яне їх чисті імена?
Із острахом очікуєш новин:
тривожна осінь, дивне перемир’я.
І зведення з АТО — розриви мінні,
І свіжі знімки свіжих домовин.
Поїдеш з міста у туман чи дим —
хизуються берези біля колій:
минаєш — обертаються довкола…
І всюди жовте вкупі з голубим.
Листопад 28, 2015, 22:08
Складнощi перекладу
Перекладуть з української на італійську
(чеську, англійську, німецьку — дай Боже знаття!)
давні пісні і звитяги стрілецького війська,
мальви, миски, сорочки та злиденне життя.
Наші подерті міста й забагнючені села,
тиху покору в очах у жінок та собак...
Перекладуть із сумної на майже веселу,
бо без перекладу — як зрозуміють нас? Як?
Рідною мовою кожен збагне неодмінно,
що тут у нас — незважаючи, що — завдяки.
Що перетліло, а що — незбагненно незмінне...
Та на яку перекласти це вам, земляки?
(чеську, англійську, німецьку — дай Боже знаття!)
давні пісні і звитяги стрілецького війська,
мальви, миски, сорочки та злиденне життя.
Наші подерті міста й забагнючені села,
тиху покору в очах у жінок та собак...
Перекладуть із сумної на майже веселу,
бо без перекладу — як зрозуміють нас? Як?
Рідною мовою кожен збагне неодмінно,
що тут у нас — незважаючи, що — завдяки.
Що перетліло, а що — незбагненно незмінне...
Та на яку перекласти це вам, земляки?
Листопад 28, 2015, 22:06
Майдан 30 листопада 2013 р.
Нам нікуди іти — за нами Україна,
обкрадена, німа, скривавлена земля.
І ми вже, як батьки, не станем на коліна,
бо попіл праотців серця нам спопеля.
Ми знову, як колись, із тьмою наодинці:
на варті стоїмо, неначе на війні.
Супроти нас — кати, озброєні ординці,
а все, що є у нас, — звитяга і пісні.
Звитяга і пісні, надії на майбутнє,
і злидні матерів, і віра, і любов.
Ми вірили, що це — важливе, дійсне, сутнє,
та сипле перший сніг, прикривши першу кров.
Нас ніч оповила і душить поодинці,
та прах Вітчизни знов нам стукає в серця:
Тримаймося, брати! Тут завжди українці
стояли до кінця, стояли до кінця.
обкрадена, німа, скривавлена земля.
І ми вже, як батьки, не станем на коліна,
бо попіл праотців серця нам спопеля.
Ми знову, як колись, із тьмою наодинці:
на варті стоїмо, неначе на війні.
Супроти нас — кати, озброєні ординці,
а все, що є у нас, — звитяга і пісні.
Звитяга і пісні, надії на майбутнє,
і злидні матерів, і віра, і любов.
Ми вірили, що це — важливе, дійсне, сутнє,
та сипле перший сніг, прикривши першу кров.
Нас ніч оповила і душить поодинці,
та прах Вітчизни знов нам стукає в серця:
Тримаймося, брати! Тут завжди українці
стояли до кінця, стояли до кінця.
Листопад 28, 2015, 22:05
Рипнуть іржаві ворота...
...дивляться з темних небес
загиблі поети й герої -
всі ті, що поклали життя за майбутнє твоє.
С. Фоменко
Рипнуть іржаві ворота. Браму прочинено, йди!
А на обличчі скорбота: вільно іти — та куди?
Так і собака, що змалку знав лиш ціпок та ланцюг,
жде від хазяїна знаку, дозволу взяти оцю
зроду небачену волю, звичний почути наказ,
здобрений опіком болю вкупі з командою «Фас!».
Так малолітній злочинець марить майбутнім життям,
але дверей не прочинить, кроку не зважиться сам
від буцегарні ступити, вбік відійти від біди.
Ліпше украсти чи вбити і замітати сліди
звичною стежкою далі: бійка, горілка, тюрма...
Де ж його мрії зухвалі? Світлі надії?.. Нема.
І роздирають надвоє, сповнюють болем ущерть.
Злодії, горе-герої тягнуть на муку, на смерть.
Матінко, сива й убога, де ти згубила синів?
Довга на волю дорога, й овид уже потьмянів...
Йди ж! Хай у місячнім сріблі вкажуть дорогу сліди.
Дивляться з неба загиблі, кажуть: Не бійся! Іди!
загиблі поети й герої -
всі ті, що поклали життя за майбутнє твоє.
С. Фоменко
Рипнуть іржаві ворота. Браму прочинено, йди!
А на обличчі скорбота: вільно іти — та куди?
Так і собака, що змалку знав лиш ціпок та ланцюг,
жде від хазяїна знаку, дозволу взяти оцю
зроду небачену волю, звичний почути наказ,
здобрений опіком болю вкупі з командою «Фас!».
Так малолітній злочинець марить майбутнім життям,
але дверей не прочинить, кроку не зважиться сам
від буцегарні ступити, вбік відійти від біди.
Ліпше украсти чи вбити і замітати сліди
звичною стежкою далі: бійка, горілка, тюрма...
Де ж його мрії зухвалі? Світлі надії?.. Нема.
І роздирають надвоє, сповнюють болем ущерть.
Злодії, горе-герої тягнуть на муку, на смерть.
Матінко, сива й убога, де ти згубила синів?
Довга на волю дорога, й овид уже потьмянів...
Йди ж! Хай у місячнім сріблі вкажуть дорогу сліди.
Дивляться з неба загиблі, кажуть: Не бійся! Іди!
Листопад 28, 2015, 22:03
Передмістя
Цвіте терен, терен цвіте,
Та й цвіт опадає...
З народної пісні
Ти скажеш, це прогрес, що магістраль
колись змінила устрій передмістя?
Стрижуть газони і цвіте мигдаль,
де терен цвів і кози гризли листя...
Повім, не в цьому криється печаль.
Гірчить у серці туга полинова:
до літ жахливих голоду й мовчань
між цих вишень лунала інша мова.
Вона німує з кожного кута,
торкається до вуст моїх нечутно,
із вітром понад садом проліта,
із дощиком в гаю зітхає смутно.
Вплітається у гомін, щебет, спів,
шепоче з палімпсестів давніх істин...
Мій прадід жив серед оцих степів,
їх ще не називали передмістям.
Місив саман і долю будував –
любов та мрія додавали сили.
А як він жито жав, а як співав!
І як копав близьким своїм могили...
Усім настачив рідної землі,
та ще й лишилась – де її подіти!
Нехай хоч зайди, «щастя ковалі»,
й онуки їх саджають нині квіти.
Листопад 28, 2015, 22:01