Ці дощі мали бути снігами

Ці дощі мали бути снігами —
непролазні б замети були,
та не склалось зими орігамі
з мокрих вулиць, пітьми та імли.
 
Склались нинішні біди й торішні,
налетіла тривог сарана…
Мокра глина.
І вісті невтішні.
І війна,
як цей дощ,
затяжна.
 
 
 
Грудень 19, 2017, 16:53

Дощовий вечір

Вмикаються поволі ліхтарі —
раптовий дощ перетворивсь на вечір.
Химерними здаються звичні речі
о сутінковій дощовій порі.
 
Тут літепло розлито по стежках,
отари синіх хмар пливуть за обрій.
Тут яблуні врожай плекають добрий
і плине ніч, легка й не гомінка.
 
На варті  покотилівські дуби —
три велети  суворі й темнолиці —
тримають небо, ловлять громовиці,
боронять від юрби і від журби.
 
А десь на Сході йде кривава січ
за землю цю, плоди її  та надра.
Орда повзе  і зазіхає знагла
на ці  стежки, і літепло,  і ніч.
 
Виття сирени тишу розітне:
поранених відвозять до шпиталю.
А я питаю (в кого я питаю?!),
коли, коли біда оця мине?
 
 
 
 
 
Червень 10, 2017, 21:25

Весна 2017

Виглядає з-під снігу трава,
незнищенні вистромлює жала.
Повертаються в пісню слова —
їх так довго тобі бракувало!
 
Відповзає скажена зима,
крижані розмикаючи ікла.
От би враз і ординська пітьма
за сусідським поребриком зникла!
 
Наче гадина хижа й склизька
волочитиме тіло мерзенне…
А весна уже не зволіка —
відвойовує землю.
 
 
Лютий 27, 2017, 23:04

Ніч перед Різдвом 2016 року

Кому ялинки, а кому хрести —
везти на цвинтар, чи повік нести.
Таке у нас Різдво і новоріччя!
На Сході знов кривавиться дуга —
шурує навіжений кочегар,
і сіркою смердить із потойбіччя.
 
Із закордоння, де, мовляв, — брати.
Тож мають право вбити, ізвести,
забрати все, що трапиться на очі.
Свинячі рила сунуть у вікно,
червоне розкидають полотно,
кувікають, паскудять і гигочуть.
 
А в нас — ялинки, шарварок, свята.
Дрімота в душах тихо пророста —
захланна, самовбивча і байдужа.
Триває довгий, третій рік війни.
Лягають в землю доньки і сини…
Який мороз! Яка на серці стужа!
 
 
Грудень 27, 2016, 20:12

Землякові

Коли на чотирьох жаских вітрах
Розп’ято сім’ї Криму та Донбасу,
Коли долають волонтери страх
І відстані на вбивчих східних трасах,
 
Коли усі гуртом плетуть сітки —
А не плітки — бабусі та дівчата,
Коли буває, що й чоловіки
Мовчати вчаться, щоб не закричати,
 
Коли від крові очманілий смерч
Країну тягне в прірву, в есесери,
Коли збирають не «собі на смерть»,
А на чиєсь життя пенсіонери,
 
Які тобі, земляче, сняться сни?
Які тебе виснажують тривоги?
За двісті кілометрів від війни,
За тисячі смертей від перемоги…
 
 
Жовтень 15, 2016, 10:01

Жовтень 2014 року

Листівки роздають біля метро,
а я кленовий лист беру на згадку…
З плакатів на стовпах скоробагатьки
вишкірюють фальшоване нутро.
Про що розмови? Вибори й війна.
З дерев у золотавих камуфляжах
листки злетять і в чорну землю ляжуть...
Хто пом’яне їх чисті імена?
Із острахом очікуєш новин:
тривожна осінь, дивне перемир’я.
І зведення з АТО — розриви мінні,
І свіжі знімки свіжих домовин.
Поїдеш з міста у туман чи дим —
хизуються берези біля колій:
минаєш — обертаються довкола…
І всюди жовте вкупі з голубим.
Листопад 28, 2015, 22:08

Складнощi перекладу

Перекладуть з української на італійську
(чеську, англійську, німецьку — дай Боже знаття!)
давні пісні і звитяги стрілецького війська,
мальви, миски, сорочки та злиденне життя.
 
Наші подерті міста й забагнючені села,
тиху покору в очах у жінок та собак...
Перекладуть із сумної на майже веселу,
бо без перекладу — як зрозуміють нас? Як?
 
Рідною мовою кожен збагне неодмінно,
що тут у нас — незважаючи, що — завдяки.
Що перетліло, а що — незбагненно незмінне...
Та на яку перекласти це вам, земляки?
Листопад 28, 2015, 22:06

Майдан 30 листопада 2013 р.

Нам нікуди іти — за нами Україна,
обкрадена, німа, скривавлена земля.
І ми вже, як батьки, не станем на коліна,
бо попіл праотців серця нам спопеля.
 
Ми знову, як колись, із тьмою наодинці:
на варті стоїмо, неначе на війні.
Супроти нас — кати, озброєні ординці,
а все, що є у нас, — звитяга і пісні.
 
Звитяга і пісні, надії на майбутнє,
і злидні матерів, і віра, і любов.
Ми вірили, що це — важливе, дійсне, сутнє,
та сипле перший сніг, прикривши першу кров.
 
Нас ніч оповила і душить поодинці,
та прах Вітчизни знов нам стукає в серця:
Тримаймося, брати! Тут завжди українці
стояли до кінця, стояли до кінця.
Листопад 28, 2015, 22:05

Рипнуть іржаві ворота...

                      ...дивляться з темних небес
                      загиблі поети й герої -
                      всі ті, що поклали життя за майбутнє твоє.
                                                             С. Фоменко
 
Рипнуть іржаві ворота. Браму прочинено, йди!
А на обличчі скорбота: вільно іти — та куди?
Так і собака, що змалку знав лиш ціпок та ланцюг,
жде від хазяїна знаку, дозволу взяти оцю
зроду небачену волю, звичний почути наказ,
здобрений опіком болю вкупі з командою «Фас!».
 
Так малолітній злочинець марить майбутнім життям,
але дверей не прочинить, кроку не зважиться сам
від буцегарні ступити, вбік відійти від біди.
Ліпше украсти чи вбити і замітати сліди
звичною стежкою далі: бійка, горілка, тюрма...
Де ж його мрії зухвалі? Світлі надії?.. Нема.
 
І роздирають надвоє, сповнюють болем ущерть.
Злодії, горе-герої тягнуть на муку, на смерть.
Матінко, сива й убога, де ти згубила синів?
Довга на волю дорога, й овид уже потьмянів...
Йди ж! Хай у місячнім сріблі вкажуть дорогу сліди.
Дивляться з неба загиблі, кажуть: Не бійся! Іди!
Листопад 28, 2015, 22:03

Передмістя


Цвіте терен, терен цвіте,
                    Та й цвіт опадає...
                                      З народної пісні
 
Ти скажеш, це прогрес, що магістраль
колись змінила устрій передмістя?
Стрижуть газони і цвіте мигдаль,
де терен цвів і кози гризли листя...
Повім, не в цьому криється печаль.
Гірчить у серці туга полинова:
до літ жахливих голоду й мовчань
між цих вишень лунала інша мова.
 
Вона німує з кожного кута,
торкається до вуст моїх нечутно,
із вітром понад садом проліта,
із дощиком в гаю зітхає смутно.
Вплітається у гомін, щебет, спів,
шепоче з палімпсестів давніх істин...
Мій прадід жив серед оцих степів,
їх ще не називали передмістям.
 
Місив саман і долю будував –
любов та мрія додавали сили.
А як він жито жав, а як співав!
І як копав близьким своїм могили...
Усім настачив рідної землі,
та ще й лишилась – де її подіти!
Нехай хоч зайди, «щастя ковалі»,
й онуки їх саджають нині квіти.
 
 
 
Листопад 28, 2015, 22:01


Сторінка 1 з 2 1 2 »

Переглянути всі вірші автора (за датою)


Переглянути всі вірші автора (за абеткою)