Втеча

Очі, різьблені з криги,
інкрустовані каменем…
Ні тепла, ні відлиги
не бувало роками в них.
 
Очі змерзлого Кая,
очі лютої вічності,
хто вас любить-чекає?
Я сьогодні не ввічлива.
 
Я сьогодні нарешті
враз позбудусь прокляття:
утечу з-під арешту
в арештантському платті!
 
Хай там буде як буде:
і дороги не видно,
і не віриться в чудо,
і непевність набридла…
 
Утечу. Я так довго
планувала цю втечу!
Вчила мапи вітрів
і сприятливих течій.
 
Зимні очі — вериги,
їх лишити — не болісно…
Тільки б раптом крізь кригу
не проглянули проліски…
 
 
Лютий 10, 2019, 12:25

Не зафарбовуються скроні

*****
 
Не зафарбовуються скроні —
хоч плач!
Тепер і ти — лише сторонній,
зазнач.
 
Мій давній друже, невгамовний
мій щем!
Мій сад, поглинутий умовним
плющем!
 
І хто штовхав тебе на сповідь,
ну хто?
Застряг у горлі нелюбові
ковток.
 
А скільки штормів промайнуло й
заграв!..
І ти ж не мрію — ти минуле
забрав.
 
І як мені зафарбувати
тепер
опале пір’я більмуватих
химер?..
 
 
Лютий 1, 2019, 12:58

Зірка

Наллю собі солодкого вина —

і вже не гірко!

Іскриться ліхтарями далина

і сяє зірка.

 

Пливе собі, мов білий пароплав

по чорних хвилях.

Десь поїзд заквилив і застогнав —

мартин безкрилий…

 

На смак солодка буде в мене ніч,

а день — як вийде.

Із пам’яті зникає сонм облич

і вітер виє.

 

Я навіть не скажу «стривай, зажди!»,

услід не гляну.

Хай снігом заміта твої сліди —

тобі вже я не…

 

Не втримаю і слова не скажу.

Означить лютий

у долі недоторкану межу,

щоб далі бути:

 

щоб ранки усміхалися мені,

ясні й урочі,

щоб зірка пропливала у вікні

моїм щоночі.

 
 
 
 
 
Лютий 1, 2019, 10:24

Сонний вірш

Коли ще й спати, як не взимку!
Бо й сонце сонне не встає.
Кружляють заспані сніжинки,
і церква спить, і дзвін не б’є.
 
Закуті в кригу, океани
гамують хвиль буремний біг,
ущухли смерчі та бурани,
і тільки тихий-тихий сніг
 
нечутно обіймає простір,
ущент висвітлює довкруг
вікно, кімнату, сонну постіль,
сумбурних снів невпинний рух.
 
Коли ті весни і чи будуть?
Чи брешуть всі календарі?
Накрило снігом халабуду,
паркани, яблуні, горіх.
 
Сплять осоружні та жадані.
Спить зірка й місяць молодий…
Якщо весна колись настане,
озвись до мене!
Пробуди!
 
Січень 27, 2019, 22:48

Снігова баба

За ким сумуєш, бабо снігова?
Кого щовечір пильно виглядаєш?
Ти — дівка чи солом’яна вдова?
Чом непохитна ти, чому не танеш?
 
І хай була б тендітна й чепурна,
і очі б діамантами іскрились —
то, може, не стовбичила б одна
або давно б із долею змирилась.
 
А то стоїш — не жінка — казна що!
Ну що за капелюшок, що за груди!
І що собі намріяла ти, що?
Іди вже, бо сміятимуться люди!
 
Пішла б собі з якимсь сніговиком
до ближнього притулку крижаного…
Або вдягай панчохи та трико,
паняй на сцену, розважайсь, небого!
 
А ти стоїш — ні мертва, ні жива.
Світ білий-білий, голова холодна,
посивіла від інею брова...
Ще вічність до наступного Різдва,
а ти в Різдво вже й вірити не годна.
 
 
Січень 15, 2019, 13:36

ЗИМОВЕ

Нам не почати з чистого листа,
що вибілив пейзаж до небокраю,
із миті, що спалахує й згорає,
із дня, який щовечір прироста…
Ми знов колись в одному з перевтілень
відродимось на щастя чи біду —
тоді я Вас, далекий мій, знайду,
і хоч тоді до нас не буде діла
знайомим, друзям, дітям і рідні,
усім на світі справам невідкладним,
всевладним цього світу й безпорадним —
усій земній щоденній метушні.
Бо ми земні, і в сніжній сивині
цих вулиць і садів — немає місця
ані під сонцем нам, ані під місяцем,
і часу вже — ні Вам, ані мені.
 
Колись, за сотні днів або століть,
я Вас зустріну і скажу Вам слово.
І буде так святково і бузково!..
Ви лиш тоді мене не оминіть.
 
Січень 9, 2019, 23:49

Грудневе

Колись і я була мамою молодою
і вірила: коли донечки підростуть,
ми справимось разом з будь-якою бідою,
здолаємо з ними будь-яку довгу путь.
 
Та путь — попід снігом, вряд чи її здолати…
А донечки підростали — й повиростали.
Лишились невивчені  аксіоми та постулати,
і зайняті іншими трони, сцени та п’єдестали.
 
І мчать білі коні з принцами — далі й далі,
і рак на горі не свисне, і мак не вродить.
Давно постирались безкрилі старі сандалі,
а всі чобітки обіцяні — від мавроді.
 
І дядька немає в Києві та й не буде —
саму бузину лишила у спадок дітям…
Та все ж не журюсь, бо знаю, що кожен грудень
вертає до світла і марить майбутнім літом.
 
Січень 7, 2019, 16:43

В гостях у хмельничан

Тут сніг розтав і квітнуть абрикоси —
на південь завітали ми, либонь!
Натхненно, дзвінко, солодкоголосо
Хмельниччина співає про любов.
 
А в нас крижинки в голосі не тануть,
тривоги озираються на Схід.
А там — багряно, а не золотаво,
а там — не тане прикордонний лід.
 
Там до ординців — сорок кілометрів,
і дихає у спину яничар,
там поряд фронт, де не врятують нетрі.
Прислухайсь — і почуєш сурмача.
 
Його сурма — гіркий безсонний заклик —
вливається у вірші та пісні…
Хмельниччино, хоч ти іще не Захід,
а все ж рідніша кровної рідні.
 
Співай же про кохання та довіру,
вливай мені у кров своє тепло!
Вже серце, скуте кригою допіру,
мов пролісок весняний розцвіло.
 
квітень 2018 р.
 
Січень 7, 2019, 14:34

Вересневий ставок

Днів не спекотних просили — і ось вони:
сиплють, мов жолуді з дуба, і котяться.
Світла ясного від стиглої осені,
чарів із чарки прозорої хочеться.
 
Бабка тріпоче блакитними крильцями,
тихо дрейфує на човнику листика…
Так кришталево, так чисто іскриться мій
мостик із літа в осінню цю містику.
 
Ставу руно — золоте, опромінене,
блиски рухливі на стовбурі — хвилями…
Просто всміхнися, торкнись, обніми мене —
станем для світу на мить невловимими!
 
 
Січень 6, 2019, 20:31

Вона тобі краща за мене

Вона тобі краща за мене —
я все розумію, авжеж...
Та є щось таке, безіменне,
як відблиск далеких пожеж,
 
як гуркіт минулого грому
чи дощ за вікном уночі,
як осінь, що впала у кому,
пожбуривши в небо ключі.
 
Достатньо й того, що не сталось, —
упало на денця очей
та іскрою в слові озвалось.
І гріє тепер…
І пече.
 
Січень 6, 2019, 20:29


Сторінка 1 з 5 1 2 3 4 5 »

Переглянути всі вірші автора (за датою)


Переглянути всі вірші автора (за абеткою)