Боюся трохи сповіді твоєї:
я ще з тобою, але вже далеко.
Зеленим хмелем поросли алеї,
втекла вода з надтріснутого глека.
Метаморфоза спершу й непомітна…
Вгортаються міста в тумани білі.
Посушені метелики по вікнах
і по кутках — нотатки пожовтілі.
Довіра обертається журбою,
піснями тиша, а дощі – снігами.
Нам ні в чому звірятися з тобою
по цей бік неживої амальгами.
Лиши як є. Бо і воно минає.
Іще колись нам перехопить подих
від слова, що у згадках пролунає,
від полум’я, що жевріє на сході.