— Душі поранені сповіді потребують.
Іде він в палату — в рясі або без ряси,
але з хрестом на грудях.
Хлопців розбудять…
Бачиш, сюжет простенький, без вихилясів.
Їм же потрібне слово — потрібне слово!
От він його й несе — хтось нести повинен…
Темрява ночі щоночі іде на лови,
світло ж — таке непевне і невловиме!
Я зазираю в очі, а в них — не тане:
десь під кривавим снігом лишились друзі,
тінь в балахоні танцює смертельний танець
і забирає з собою в звабливім русі.
Я зазираю в очі, чорніші ночі…
Я не зумію про це словами, бо слів немає.
Що не напишеш — пульсує і кровоточить.
Де те потрібне слово — не знаю.
А він це знає?
Дякую, Оленко!
Дякую, Ларисо. Невимовно. Цей біль — у кожному з нас. Але далеко не кожному дано його висловити.