Єлена Касьян
ЛИСТИ ДО ТЕЙМІ
* * *
Лист десятий
Якби час лікував, то куди нам таке здоров’я?
Здрастуй, світе,
скільки в тебе сердець відросло?
Як тепер з’ясувалось: найважливіша з умов є —
щоб тебе не любили просто комусь назло.
Найскладніше, Теймі, — освідчення в нелюбові…
Стос листів у моїй голові не знайшов адресата,
але я їх всі знаю напам’ять, до останнього слова.
Ми нестримано смертні,
отже винні, і це розплата.
Якщо треба платити, з нас візьмуть за вірші по повній.
(Маю навіть підозру, Теймі, що передплатою).
Де говорять усі переважно про особисте,
не збагнеш, де живі,—
де прикинулись тільки живими.
Половина з них здохнути навіть готові публічно,
бо так більше гарантій, що хтось заплаче за ними —
за смішними, звичайними, лишніми…
А минулого, Теймі, немає.
Листи мої хоч і летять ще,
та не дійдуть ніколи:
часи закінчились для них.
І колись ти прокинешся раптом у сьогочассі,
просто тут, просто посеред прямо ходячих,
серед тих, які поряд з тобою, живих-неживих.
Хто ми, Теймі, тепер,
що доходили тричі до краю,
що розгледіли всіх, хто безмовно стоїть за плечем?
Недомовлених станів майстри і прихованих прагнень,
мовчимо ні про що, і розмова порожня тече…
Глибше таїнства перелюбств —
те, що сховане під сургучем.
_______________________
Елена Касьян
ПИСЬМА К ТЭЙМИ
* * *
Письмо десятое
Если б время лечило, куда нам такое здоровье?
Здравствуй, свет мой,
и сколько сердец у тебя отросло?
Как теперь оказалось: одно из важнейших условий –
чтоб тебя не любили кому-то назло.
Самое сложное, Тэйми, признание в нелюбови…
Стопки писем в моей голове не нашли адресата,
но я помню их все наизусть, до последней строки.
Мы безудержно смертны
и, значит, уже виноваты.
Если надо платить, с нас по полной возьмут за стихи
(даже есть подозрение, Тэйми, что предоплатой).
Там, где все говорят преимущественно о личном,
не понять, кто живой,
а кто лишь притворился живым.
Половина из них даже сдохнуть готовы публично,
ибо больше гарантий, что кто-то заплачет по ним –
по смешным, по обычным, по лишним…
Тэйми, прошлого нет.
Моим письмам, отсюда летящим,
никуда не дойти,
и времён больше нет никаких.
И однажды ты просыпаешься в происходящем,
прямо здесь, посреди этих прямоходящих,
среди этих живущих с тобою, живых-неживых.
Кто мы, Тэйми, теперь,
побывавшие трижды у грани,
разглядевшие всех, кто безмолвно стоит за плечом?
Мастера́ недосказанных чувств, мастера́ состояний…
Потому мы молчим ни о чём, говорим ни о чём,
и сокрытое под сургучом
глубже таинств прелюбодеяний.