…І смертоносна злива пролилась
З отруєної хмари. Наоколо
Неначебто нічого й не змінилось:
Калюжі голубіють проти неба,
Цвіте спориш брунатнофіялковим
Димоподібним цвітом.
Тільки бджоли
Пізнали перші безоглядну силу,
Таємну вбивчу силу, від якої
Не заховатись, не втекти живому.
І пасіка поволі порожніє.
Між вуликів, які, немов солдати,
На галяві ясній стоять рядами,
Найкращі гинуть першими. Поволі
З могутньої робочої родини
Лишається убога жменька бджіл,
Та й тим недовго ждати.
Стільники
Ще повні медом, світлим і пахучим,
І на черву чекає надаремно
Дбайливо запечатана перга.
Але безцільно лазить матка млява,
В ячейки, чи готові? — зазирає,
А не червить: вона тепер неплідна.
Була хороша матка, молода,
Злотопрозора, мов краплина меду,
А бджоли лагідні і працьовиті
(Не з грецьких лютих бджіл, які зненацька
Насядуть цілим роєм на людину,
В одежі знайдуть щонайменші шпари,
Дістануться за ковнір, під сорочку, —
І потім тнуть. І не з місцевих, чорних,
Що зроду звикли, як порторіканці,
Лише плодити трутнів та роїтись
Та красти мед по пасіках чужих).
Зате мокриці, гусінь, павуки
Розмножуються буйно, як ніколи.
І ось уже вощину точить міль,
І комашня собі лаштує стежку
Крізь чорну щілину — в саме гніздо.
Але щоранку ті, які лишились,
Останні бджоли пасіки пустої, —
Навік покірні Божому велінню —
Летять у поле, де синяк синіє,
Де при землі, розсипані між трав,
Ховаються голівки конюшини,
А медоносні зорі будяків
Підносяться в повітрі малиново.
Все менше їх вертається щоразу,
Котру піймають хижі бджолоїди,
Котрій на вітрі крила посіче,
І з тягарем впаде вона додолу,
Щоб більше не злетіти.
Що ж? Учімось
Перед обличчям смерти, без надії,
Священний довг сповняти до кінця.
Грудень 1963