Я просто так: ні вудки, ні рушниці.
Мені аби провести ніч у полі,
Над річкою, під сонний крехкіт жаб
Та під сомів грайливі переплески.
Уже давно зайшов серпастий місяць,
І нашу ватру, що згаса поволі,
Щільніше обступає вогка темінь.
А дядько Влас: — Що, хлопче, будем спати?
Я б, може, і без нього досі спав,
Та вчора був заснув занадто міцно,
Не знати як, посунувся вночі
Та лівою ногою — в самий присок!
Прокинувся — аж чобіт прогорів:
Зі шкурою прийшлось його здирати!
І ось тепер з ногою — хоч кричи!
І дядькові я став розповідати,
Що в Індії, чудесній і далекій,
Існують дивні люди, звуться йоги,
Вони себе від малечку гартують
В жорстокій школі таємничих знань
І досягають святости такої,
Що переходять через жар — босоніж.
— Дивись ти: через жар! — промовив дядько
І пальцями дістав з вогню жарину
(Так, як робили батько й дід його)
Та й прикурив стару козацьку люльку.
1967