Вигойдуюсь тихенько в гамаку:
Чи не присплю мою печаль гірку,
Що давить душу, стискує залізно?
На всіх шляхах, роками самоти
Я ждав тебе — або таку, як ти —
І от діждавсь — але занадто пізно.
Проходить літо, як пройшла весна.
Вже не печаль — розпука навісна,
І місяць — як поламане зап’ястя.
Роздерти груди й кинуть серце псам!
І не того, що нещасливий сам,
А що тобі не можу дати щастя!