За добро, що робив я на світі,
За усі мої муки й жалі
Я воскресну в тридцятім столітті
І пройдусь по коханій землі.
По степах золотих і безкраїх,
Де страждаю, люблю і живу,
Де душа, наче птах, завмирає,
Коли падає тінь на траву.
Не реліктом, не родичем бідним,
Що з далеких доріг заблукав, –
Я прийду до вас гордо і гідно,
Бо для вас я цю землю плекав…
Врятувавши її від пожежі
І утвердивши братство земне,
Ви в оцім подніпровськім безмежжі
Обніміть, наче брата, мене.
Вернуся в степ, де ми колись любили.
Там є одна стежина між отав.
Тоді до нас очима голубими
Петрів батіг благально розцвітав.
Мене питає знов про тебе небо,
Питає, як розстались ми й коли?
Ніколи повертатися не треба
Туди, де ви щасливими були.
Під небесами вічно молодими
Те саме сонце світиться з імли.
А вже стежки, де ми колись ходили,
Колючими тернами поросли.
Шукаю дні веселі і урочі,
Де в теплих травах – ніг твоїх сліди.
Немов чиїсь невиплакані очі,
Петрів батіг зоріє з лободи.
Дані опрацьовуються...Ви мусите увійти, щоб коментувати.