Венеція

Як очі у засуджених до страти,

Як пагорби на свіжім гробовищі

Опісля зливи — так позападали

Підлоги храму неповторні плити

В химерних мармурових візерунках

І в золотому відсвіті склепінь.

 

Потріскалися найміцніші стіни,

З ясних палаців облупився тинк,

І вежа нахилилась над каналом,

Неначе та Шевченкова хатина,

Яка топитись вийшла на Дніпро.

 

Невже це правда, що нема надії,

Що все впаде, провалиться, загине,

Що там, де був собор святого Марка,

Чорнітиме бездонна калабаня?

 

І ось пливе як відповідь безжальна,

Або як сопух мертвої води,

Там, де дзвеніли Байрона октави,

Де музику довічну і всесвітню

Востаннє слухав богорівний Ваґнер, —

Пливе бридке, настирливо-липуче,

Несамовите нявкання «Катюші».

 

Тепер я розумію вас, собори,

Тебе, похилена над смертю вежо,

Палац Франкетті й Золотий Будинок, —

Уже нічого вам не залишилось,

Як тільки провалитися під землю

Або пірнути в воду стрімголов.

 

Чи, може, ще останньої хвилини

Зірветься з п’єдесталу Коллеоні,

Розтопче снобів бронзовим конем

І шпагою заткне Катюші пельку?!

 

6.V.1970

 

Прим. Бартоломео Коллеоні (Bartolomeo Colleoni, 1410–1475) — кондотьєр, був на службі Неаполітанського королівства, Міляну (проти Венеції) та Венеції (проти Міляну). З 1454 року — генеральний капітан венеційських військових сил. Пам’ятник К. роботи Андреа дель Вероккіо, докінчений учнем Вероккіо, Алессандром Леонарді, відкритий 1496 року.

Травень 22, 2016, 19:54
Кількість переглядів - 42
Подобається - 0
Дані опрацьовуються...

Напишіть відгук

Переглянути всі вірші автора (за датою)


Переглянути всі вірші автора (за алфавітом)