З нагоди десятиріччя нашого шлюбу
В старому замку, де вже п’ять віків
Мій привид має потаємний сховок,
На вежі, де тринадцять кістяків,
Де вішальники тягнуть слід вірьовок,
Де я колись живцем своїх братів
Велів майстрам закласти в підмуровок,
Де тепла кров дзюрчала мов з коновок, —
В тім замку я давно осиротів.
Та п’ять сторіч плекав я пристрасть хижу
І, дивлячись на збляклий свій портрет,
Чекав, із ним, безмовним, тет-а-тет…
І нині, як щасливу дивовижу,
Твоєї крови вутлий мій скелет
На мармурі помітив пляму свіжу…