Третю ніч напосілася мжичити
Остогидло-занудлива мла.
Хоч би щастя в кого позичити
Або вкрасти жарину тепла!
Відпровадив тебе до порога я
І саму залишив, саму.
Та й подавсь несвоєю дорогою
В безпросвітню, безвихідну тьму.
Чаклуном би тепер, чорнокнижником
Крізь зачинені двері пройти.
Як там спиться під легким ліжником?
Чи не змерзла, буває, ти?
Може, подушку треба поправити?
Чи змінити поставу руки?
І не хочуть тебе зоставити
Непокірні мої думки.
А за містом, мов чудом розвіяна,
Осоружна розтанула мла.
Чорна грядка, від тебе засіяна,
Пробудилася і проросла.
Металево під місяцем світяться
Кипариси, мімози, дуби.
І бузкові намоклі китиці
Мов нахохлені сплять голуби.
Евкаліпти — неначе збудовані
Між землею і небом мости.
І, як лебеді в місячній повені,
Білі яблуні хочуть пливти.
Але завжди щось труїть, зурочує
Бідну радість мою земну:
І чому бо цієї ночі я
Залишив тебе зимну й одну?
І вже стеле холодні пелени,
Сліпить очі настирлива мзга.
І мій дім, де так світло і зелено,
Нерозвійний туман обляга.
1968