Сухими степами пройшло моє літо,
Згоріло на стернях, майнуло в ліси,
Спахнуло шипшиною несамовито
І далі озвалось на всі голоси.
Чебрець вже не пахне, і висохла рута.
Над яром тремтять на зорі ясени.
Усе, що любилось, — забуто, забуто,
Але ти за пам’ять мене не вини.
Дай руки і губи твої наостанок,
То дивна марнота — за віщось клясти.
Спасибі, кохана, за цей полустанок,
Що звів і розвів нас, немов поїзди.
Я їду на північ, ти їдеш на південь.
Не зв’яже кохання коротке «Невже ж?»
І ліс поза нами кричить, наче півень,
І захід палає в розливах пожеж.
Прощай, моя зоре, терпка і зелена!
Нехай твоїм іменем світиться день!..
Що губим сьогодні, що завтра знайдемо?
До кого в час розпачу очі зведем?
Де квітнули квіти — розквітла тривога.
В світи відлітають світа і мости.
І вабить незнаним, і кличе дорога.
Вагон відплива, і на поручнях — ти…
Обличчя не бачу — лиш обрій червоний.
Обличчя не бачу, бо вся ти — вуста.
Гудуть перегони, двигтять перегони,
І сміх твій, мов листя, в сльозах відліта.
Як дивно сплелося червоне й зелене!
І криком озвалось на самому дні,
Що я — не для тебе, і ти — не для мене.
І осінь на дворі. А світ — у вогні.