Струнка, висока, риси досить гарні,
Лишивши «каділляк» біля каварні,
До нас підсіла й почала про те,
Що це життя — безбарвне і пусте.
— Покинути і мужа, і дитину,
На схилах Анд знайти собі хатину,
Щоб наокіл — незаймані сніги,
Гірських озер стрімчасті береги,
Глибоке небо, кондори і скелі,
І непорушна тишина пустелі,
І самота без краю і без меж…
— А «каділляк» — його покинеш теж?
І обірвалась мрії тонка павоть —
Куди вже нам між кондорами плавать!
Не велич гір — незграбний обеліск,
Не синь озер — асфальту чорний блиск,
За столиком — розмова нецікава,
І знову — «честерфільд» і чорна кава.