* * *
Степе, серце України,
грім копит, шаблі.
Нерозгадані таїни,
голосні жалі.
Не струснуть повтором драми
пірначі й шлики.
Міцно сплять під полинами
шабельні віки.
Не горить і цвіт горицвіт,
жайвір не співа.
Де твій чепчик? Тільки сниться,
степе, сон-трава.
Тільки п’яну тінь волочить
звироднілий псих
повз забиті навхрест очі
хат глухонімих.
Що йому із хмелю дріжджі –
Січ та Чигирин?
І стоїть на роздоріжжі
дурнуватий син.
Комнезамівські руїни,
мертва глушина.
Степе, серце України,
золота мана.
Дані опрацьовуються...