* * *
А. Дімарову
Старість — це повернення до того,
звідки починалася дорога:
до імли, вологи, де в корчах
тяжко билась плоть дітородяща,
та, з якої виповз ти, як з хащі,
і несамовито закричав.
Ти кричав від самоти і страху,
мовби втаємниченим чуттям
здогадався про повільну страту,
що її наречено життям,
й здогад ще в твоєму безіменні
шарпав криком крихітні легені.
Осінь, дощ…
тумани ходять боком,
втупишся сльозоточивим оком
і вжахнешся — це ж було колись…
Тільки ти тепер вповзаєш в хащу,
в землю, в плоть її живородящу,
в материзну, у пліву і слизь.
(З книги “Читання попелу”, 2007)