Де Срібної ріки живі опали,
До зелені, до сонця, до води,
Де б ажурові вілли і сади
Химерні віддзеркалення купали, —
Ми їхали крізь кам’яні квартали,
Де тьмяних вікон стомлені ряди,
Мов кількаповерхові поїзди,
Повз нас один за одним пролітали.
І дивний острах нам пойняв серця,
Мурашками закрався поза спину,
Що ця мандрівка — їй не буде спину,
Що ця дорога — їй нема кінця,
Що ці квартали — їм немає ліку,
Що це уже назавжди і довіку…
5.ІV.1977