Лікуючи мене від марних снів,
Від мрій про щастя у своїй паланці,
Від сподівань, що висловив я вранці, —
Ти ввечорі не шкодувала слів,
Щоб я про тебе й думати не смів,
Що ти достойна кращого обранця,
Що маєш ти коханця… Так, коханця! —
І в тонких ніздрях роздувався гнів.
У молодечій, запальній каварні
Поети і художники почварні
Гули, як бджіл сполохана сім’я.
Я слухав посміхаючись, недбало,
І все в мені тремтіло і співало,
Бо я вже знав, що ти — моя, моя!