І завжди їй була якась біда:
Розтрощать лапу, садонуть багнетом
Чи скинуть з молу, де бетон — баґетом
І мертвим, чорним дзеркалом — вода.
Та в дощ і холод, мов вояк на чати,
До брами все виходила вона,
Бо мала тільки й радощів, чудна,
Мене о сьомій ранку зустрічати.
І видавалось, ніби легше жить,
Що подружив з істотою живою,
Що ця чорненька, з лапкою кривою,
Про мене, може, думає в цю мить.
І ось тепер — скінчились лиха кляті.
Собаче щастя — раз за стільки літ…
Вона в очах мені принесла звіт,
Що в темнім лігві — теплі, головаті,
Ворушаться, лискучі і малі…
Зненацька — крик. В повітрі тріпотіло,
Пручалося, б’ючись, безвладне тіло,
Мов чорна риба,
в гицеля в петлі.