Скоро півроку, мабýть, раз-у-раз переслідує вперто
Спогад той самий мене.
Тінявий, темний горіх, а під ним — помаранчі і рози
В місячнім теплім саду.
Ось прямокутник ясний лягає з вікна на підлогу,
Ти — наче статуя в нім.
Місяць, безсмертний Хірам, відлив з найчистішого срібла
Білу твою наготу.
Пігмаліонове чудо — здалося мені на хвилину —
Сталося тут навпаки.
Тож не здивують мене відтепер Ермітажі і Люври
Скарбами древніх скульптур.
Бо показав мені статую кращу, дорожчу, святішу
Місяць, безсмертний Хірам.