Що вже думати? — Ми оточені…

Що вже думати? — Ми оточені.

Те, що буде, прийде само.

Наче винні в якомусь злочині,

Ми біліємо і тремтимо.

 

Добрі коні у нього запряжені,

Задніпрянська дуга і віз.

Сів і лузає соняшник пряжений,

Що із дому в «чувалі» привіз.

— Що, дідусю? Вмирати мусимо?

Дочекалися згуби згуб? —

А у діда під довгими вусами

Ніби усміх торкнувся губ.

— Чи ти бачив коли, як жниваркою

Голять в серпні у нас поля,

Коли тужиш за білою хмаркою,

Що несе холодок здаля?

На землі від жаги розколини,

Твої губи порепались теж…

А ти вийди на поле голене,

Придивляйся, пильнуй і стеж:

Де-не-де, як на світ народжений,

Над стернею підвівсь колосок,

Що не зжато його й не пошкоджено

І не втоптано в сірий пісок.

Хоч тепера, з гарматним голосом,

Небезпека росте і росте,

Але хтось непідрізаним колосом

Наше зерно спасе золоте.

Буде смерть підступати, ближчати,

Та немає страху мені:

Все одно їм усіх не знищити,

Не змолоти в своєму млині.

Може, кулі нам груди, як решето,

Посічуть, і поляжемо ми.

Тільки двічі я втік уже, брешете,

І з Архангельська, і з Колими!

Січень 24, 2016, 17:48
Кількість переглядів - 8
Подобається - 0
Дані опрацьовуються...

Напишіть відгук

Переглянути всі вірші автора (за датою)


Переглянути всі вірші автора (за алфавітом)