Присв. Л. Д.
1
Щодень гостріші лінії руки,
Темніше — восковіюче обличчя.
І голос твій уже такий слабкий,
Неначе він доходить з потойбіччя.
Гарячим болем спалені уста,
А в узголов’ї — чорна тінь хреста.
2
І щоб тебе від неї заступити,
Від тої тіні, що безмовно жде,
Я поміж вами ставлю свіжі квіти,
Бузкових віт буяння молоде.
Немов для тебе справді охорона
Ці, в світлих росах, ароматні грона.
3
А я піду — і в тузі самоти
Згадаєш ти далеке щось і рідне:
Бузок, що поривається цвісти,
Дніпрове плесо, де заграва блідне,
Де виринають зорі з глибини
На солов’їний клич — на зов весни.
4
Ще день чи місяць — хто це може знати…
Безмовний хрест — і все без вороття…
Але й тепер шляхетна і ясна ти
І нам не зрадиш скорбного знаття,
Що мій бузок — прощальне привітання,
Що ця весна — в твоїм житті остання.